Чорний Простір - страница 26
«Мавка» злетіла.
І щойно Данило хапанув «коктейлю» і поринув у робочий сон, як зрозумів: так просто звідси не забратися. Їх переслідують.
Але щоб сповісти про це інших, треба припиняти «сон», виринати… часу не було.
32
Переслідування в глибокому гіпері – справа складна і дуже ризикована. У вільному пошуку навігатор йде від однієї дискретної зони до іншої, керуючись або своєю інтуїцією (якщо він має природний дар), або даними маяків та гравітаційних коливань гіперпростору, які здатні спричиняти деякі зірки, що й слугують таким чином за природні маяки. Принаймні навігатор знає, куди він іде. А от якщо за ним іде хтось інший, слід-у-слід – той інший ризикує вивалитися у звичайний простір невідомо де, або ще гірше – загубитися в гіпері. Тому на таке полювання виходять зазвичай лише природні навігатори, і дуже досвідчені.
Данило знав про таке лише з лекцій та підручників, сам ніколи не брав участі в подібній справі. Більше того – навіть у таких навчаннях не бував. Якось так вийшло, що в академії, а потім у армії, жодного разу не потрапив. Тепер він відчував немов чуже дихання на потилиці… і зрозумів – це його переслідувач. Чужий навігатор, набагато досвідченіший, ніж він, «сів» йому на хвоста.
І варто вискочити в дискретну зону, як одразу ж за «чайками» запорогів туди випадуть і переслідувачі. І хто знає, чи зможуть запороги відбитися.
Що робити? Данило пригадав розповіді інших навігаторів… він раніше вважав це за пусті балачки – надто вже фантастично звучали оповіді про ментальні поєдинки в глибокому гіпері. В книжках та лекціях про це говорилося стисло і сухо, викладачі давали лише дві поради: тікати якнайдалі, виходити якнайшвидше.
Але в Данила не було ніякої можливості тікати та виходити. Принаймні, не зараз.
Тепер він бачив переслідувачів. Двоє. Природний навігатор і «навчений». Перший був як вогняна пляма із довгими мацаками, що тяглися крізь виворіт світу до Данила. Другий – маленька сіро-біла куля, він йшов за великим. Підстраховував.
Данило ж був сам. Так вийшло, що в запорогів в цьому поході хоч і були три навчені навігатори, але вони ніколи не відпрацьовували взаємодію із Данилом – нема було часу на те. Він бачив їх осторонь – йшли ланкою за ним у віддаленні: зеленкувата зірка, біла куля, блакитна краплина. Але… якщо балачки не брешуть і в глибокому гіпері можливі поєдинки між навігаторами… чи зможуть вони, ті незнайомі запороги, йому допомогти?
Вогняна пляма наблизилася, один з мацаків протягнувся майже до самого обличчя Данила. Мимоволі хлопець подумав: «Як же я сам виглядаю в гіпері? Але ж це ніколи не взнаєш, поки хтось інший не скаже». Відчувати чужу близькість було дуже неприємно. Але й вклонитися він не міг – всі його рухи в гіпері приводили до зміни курсу. І хоча насправді на вивороті світу вимірів було більше ніж три, і рух нічого не значив сам по собі, але він мав неабияке значення для людської свідомості. Так вона працювала з гіперпростором – користуючись звичними поняттями.
Данило прискорився, не міняючи напряму руху. Вогняна пляма прискорилася також.
«Хочеш втекти від мене, шмаркачу?» - раптом почув Данило. Чужий навігатор транслював йому свої думки через гіперпростір.
Він не відповідав. Чужий простягнув до нього мацаки – ще трохи, і доторкнеться. Що тоді буде?
Данила охопив страх, але він одразу ж постарався приборкати його. Страх в гіпері – остання справа. Страх – це смерть.
Він подумав у відповідь: «Хочеш наздогнати мене?» - і прискорився знову. Відчував, що супротивник хоче затягти його у ментальний поєдинок. Перевіряти свою силу не хотілося, тим більше, що зараз від нього залежало надто багато чужих життів.
Вороги теж прискорилися. Навігатори запорогів намагалися триматися в кільватері Данила, але вони всі були навчені, вони не витримували такого темпу. Як і помічник усамця. І тут вогняний одним з мацаків хапнув свого помічника, притяг до себе і проковтнув. Данила пересмикнуло. Він розумів, що насправді ніхто нікого не ковтав, він знав цей прийом – «покласти в кишеню»… і навіть одного разу робив таке, коли треба було провести «навченого» дуже складним шляхом. Відчуття були дуже гидкі для обох. І друзями вони після того аж ніяк не стали. Гидко, коли повністю пригнічуєш чужу волю. Гидко, коли таке роблять з тобою.
Данило не знав, чи зможуть його почути «навчені» в гіпері, але спробував: «виходьте тут, виходьте зараз, негайно! Чекайте!!!» Головне було – щоб його думки не почув ворог.
Здається, що не почув. Зате почули запороги, і без перешкод зникли у білій плямі виходу в дискретну зону. Це була одна з бокових петель траси, яку Данило відрізав, коли йшов назад з розвідки. Але він пам’ятав її і знав, як повернутися туди, якщо… якщо залишиться живий.
Він сподівався, що усамці не побачили цього маневру, а якщо і побачили, то, мабуть, із задоволенням вирішили, що частина ворогів вляпалася в халепу, зненацька випавши з гіперу.
Вогняний знову прискорився, Данило ледве встиг відірватися. Як довго він зможе тримати такий темп, він не знав. Це буле схоже на тренування серця на доріжці: коли міняєш швидкість бігу, і деякий час біжиш дуже, дуже швидко. Так швидко, як можеш. Так довго, як можеш. Потім знову повільно. Кожен астерник знав ці вправи з дитинства, кожен знав свої можливості.
А навігатори?
Данило не став чекати миті, коли його сили підійдуть до межі. Він різко скочив убік, до чергової білої плями дискретної зони, і вогняний пішов за ним… Данило підпустив його так близько, як тільки міг, і різко скинув швидкість. Вогняний промчався крізь нього, спричинивши пекельний біль і заметіль думок, але маневр виправдав себе: Данило залишився в гіпері, а вогняний разом із своїм «навченим» у «кишені» вивалився в «дірявий мішок». Так навігатори називали нестабільні дискретні зони. Неможливо увійти в неї і вийти назад в те саме місце. Невідомо, куди вона закине тебе… коли Данило прокладав шлях, він інтуїтивно відчув цю зону і не потикався до неї. А ворог в запалі гонитви не відчув… ну й біс із ним. Тепер треба з’ясувати самому, наскільки відхилився від курсу.
