Чорний Простір - страница 28
― За законами Усамської Порти… ― почав був посол, але представник Співдружності обірвав його:
― Порта не входить в Галактичну Співдружність чи у будь-які інші наддержавні утворення. Порта не дотримується міжнародних правил та законів. Порта знаходиться під численними санкціями як агресор-рецидивіст і вкрай корумпована держава, в якій порушуються базові права людини. Тому ані Галактична Співдружність, ані Ліга Вільних Планет, ані Зоряний Союз, ані Тяньго, та навіть Конгрес Фронтиру не приймають ніяку документацію, оформлену в Порті без підтвердження її повноважними представниками наших наддержав чи держав-членів наших утворень. Ви таких документів надати не можете. Тому все, що ви зараз можете – і повинні – зробити – це принести вибачення, сплатити компенсації постраждалим і задовольнитися тим, що постраждалі від дій вашого держслужбовця, яким є Ахмет-паша, обмежилися актом помсти, який здійснили за допомогою найманих кондотьєрів. Тому що ці люди, між іншим, мають повне право подавати на Усамську Порту в міжнародний трибунал. Радійте, що лише за факт викрадення і психологічних знущань. Якби їх устигли продати чи зґвалтувати, вони б точно подали в трибунал.
Однак так просто здаватися посол не збирався.
― Добре. З діями Ахмет-паші ми розберемося самі. Якщо справи дійсно такі, як ви кажете, він понесе покарання і з нього буде вирахувана сума на сплату відшкодувань постраждалим від його дій. Але… згідно ваших же законів захоплення заручників – це злочин. А ці, як ви кажете, «приватні особи», ці «ображені» взяли в заручники сина Ахмет-паші, бея Рамсана бін Ахмета аль Балі. І утримують його проти його волі. Ми вимагаємо повернути бея Рамсана додому і видати винних у його викраденні. І тут ви вже не відбалакаєтеся, це ваші громадяни.
Міністр з байдужим виразом обличчя розглядав пейзаж за широким вікном. Там на тлі смарагдово-зелених гір, під яскраво-синім небом в білих цятках хмаринок летіла зграйка золотавих дракончиків… не відводячи від них очей, міністр сказав:
― Бей Рамсан не заручник, можете його забирати. Він зараз живе в п’ятизірковому готелі екстра-класу «Біла Лілея», до речі, за державний кошт. А щодо винних… - міністр розвернувся до посла, узяв з його рук термінал, полистав знімки з камер Ахметового маєтку. Нічого там не можна було роздивитись, самі мордяки у візорах, замотані хустками. ― Злітайте на Засіки, до запорогів. Або в Лисячу Нору. Чи, може, на Тортугу або до Старця Хасана. Десь там серед кондотьєрів ви, можливо, і знайдете цих людей.
― А хто ж тоді привіз сюди, на Аскольд, бея Рамсана? ― здивувався посол. Такого він не чекав.
Міністр зітнув плечима:
― Здивовані? Ми теж здивувалися, коли отримали бея… поштовою посилкою з Кафи. В рятувальній капсулі. Відправника не було вказано. Лише місце.
…Коли злий від приниження посол пішов ні з чим, міністр нарешті дозволив собі широко посміхнутися:
― Чи не бажаєте пообідати, пане?
Представник Співдружності погодився:
― Із превеликим задоволенням, пане міністр. І дозвольте висловити вам співчуття: жити поряд з таким сусідом, як Усамська Порта… це випробування.
Міністр відчинив двері, пропустив гостя вперед:
― Зате доводиться постійно бути в тонусі, а це корисно для здоров’я.
Дипломати стримано розсміялися.
ЕПІЛОГ
Звісно, Данило і Петро чудово розуміли, що їм, як особам, які засвітилися в нападі на Синоп-1, краще за все було б років з десять не з’являтися в Республіці. Вони ж були в групі, яка захопила Рамсана в заручники. А це, що б там Роза не казала, був злочин. До того ж, хоч Фатьма і запевняла, що камери їх не зафіксували, принаймні так, щоб упізнати, а Рамсан таки їх бачив без маскування. І цього досить. Дома, звісно, на це можуть закрити очі, але у будь-якому разі не похвалять. В Данила можуть відібрати республіканську навігаторську ліцензію на ті ж десять років, а Петрові – на цей же термін заборонити виїзд з Білої Скели чи навпаки, вислати з Республіки. Та й Розі також.
От так і сталося, що на Кафі білоскельці, кому можна було без побоювань повернутися додому, попрощалися з іншими, посідали на «Кровожерну Синицю» та відчалили на рідний планетоїд. В якості компенсації за пережите вони везли ящики Ахметового добра, чесно поділеного. Запороги, до речі, від своєї матеріальної частки відмовилися, їм достатньо було бази даних.
Данило скликав команду і пасажирів на камбуз. Треба було щось вирішувати.
Дочекавшись, коли підійдуть усі, і коли Олекса включить монітор в боксі Рози, яка лежала під апаратом штучного серця, Данило сказав:
― Ну от, скінчився наш похід. Справа от у чому… Я та Петро з Розою – ми не можемо повернутися в Республіку, принаймні найближчим часом. На такі справи… здається, років десять термін давності. А нас же Рамсан цілком може упізнати як своїх викрадачів. Тому ми вирішили піти до запорогів.
Оксана і Маруся погодилися:
― Так. А ми – з вами. Сподіваємося, станемо у нагоді.
Петро обійняв дружину, Данило вдячно потис Оксані руку. І повів далі:
― Ну а іншим хочу запропонувати вирішити самим. Ми тут усі дорогоцінності, що нам дісталися, поділили на рівні частки. І кожен може їх продати тут, отримати купу грошей і дома жити на широку ногу.
― Кепе, ти шо, в натурі нас женеш нах, чи як? ― образилася Пріська. ― Е, ні, діла не буде. До того ж мені теж до хати не можна, я бея в пузо ключем херакнула.
― Прісцилла правду каже, ― сказав Олекса. ― Ми обидва з вами. Я вас також не полишу, а то пропадете. Он не пішов із вами – Розу встрелили.
Лєля підтримала брата:
