Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 18
Теофраст, «Про запаморочення»
Керування мотоциклом зовсім не схоже на керування автомобілем або навіть велосипедом. Я їжджу на мотоциклі повільно й обережно, зважую кожен свій рух на швидкості понад шістдесят миль на годину, але навіть за таких обставин я дістаю задоволення не лише через переміщення на незвичній швидкості і легкість, з якою мотоцикл входить у поворот і винирює з іншого боку, а й внаслідок суміші сенсорної інформації, як просторової, так і візуальної, що надходить до мене. Ти стаєш одним цілим із мотоциклом – коли їдеш в автомобілі, це неможливо, а на велосипеді в цьому немає потреби.
Одного разу я їхав на мотоциклі сільською дорогою, запізнюючись на зустріч. Обабіч дорогу оточували дерева, і їхні гілки утворювали темний навіс над головою. Я навіть не їхав, а летів крізь зелений тунель під музику, що грала в навушниках у шоломі, і переді мною змійкою вилась дорога. Повітря здавалося мені рідким, коли я повертав то ліворуч, то праворуч за ріг. Я насолоджувався тим, як моє тіло й мотоцикл рухаються по дорозі завдяки відчуттю балансу й перерозподілу ваги між м’язами й суглобами.
Крізь просвіт між деревами я помітив кам’яний парапет мосту: попереду був крутий поворот. Я зменшив швидкість, помітивши зелений килим із моху там, де на дорогу падало сонячне світло. Несподівано увесь світ наче змістився убік: заднє колесо занесло після того, як воно потрапило в мох.
Я наближався до кам’яного парапету зі швидкістю сорок миль на годину, не контролюючи свій мотоцикл. Якби я різко загальмував, його заносило б іще більше, але до парапету залишалось тридцять ярдів, потім двадцять, потім п’ятнадцять, і я ковзав по поверхні дороги і підскакував, натрапляючи на камінці. Я намагався дивитися на край дороги, а не на кам’янисту річку внизу. Раптом хід колеса вирівнявся і, хитаючись і виляючи, я вивів мотоцикл на дорожнє покриття, після чого обережно поїхав по мосту.
Відчуття було саме таким: «увесь світ наче змістився убік». Мотоцикл на секунду занесло, про це не варто навіть згадувати, але, якби моє відчуття балансу не було настільки точним і ефективним, я б загинув.
Коли я їхав цією сільською дорогою і заднє колесо мотоцикла почало свій боковий рух, у моєму черепі за вухом одночасно відбулося дві події. Вислизаючи з-під рук, мотоцикл нахилив мене до землі; унаслідок ледь помітного кутового переміщення положення моєї голови змінилось – цей рух підхопила рідина в напівкруглих каналах внутрішнього вуха. Водночас ривок убік вловила суміжна частина внутрішнього вуха біля основи каналу, «маточка», у якій розташовані чутливі волоскові клітини, сполучені з мозком. Вони розміщені в желеподібній речовині з вапнистими вкрапленнями. Ці вкраплення надають желеподібній речовині маси й інертності, тому, коли мій череп здійснив ковзний рух убік, желеподібна речовина зачепила волоски. Маточка передає прискорення в горизонтальному напрямку: вліво-вправо і вперед-назад. Інша частина внутрішнього вуха, «мішечок», уловлює вертикальне прискорення.
Так само як потреба ссавців в амніотичній рідині під час перебування в утробі є відгомоном тих часів, коли всі живі істоти народжували в морі, рідини у внутрішньому вусі нагадують нам про те, що колись наші предки підтримували рівновагу за допомогою звичайних трубок, у які потрапляла морська вода. Коли вони крутились і пірнали в тривимірному просторі, проходження морської води крізь ці труби передавало мозкові сигнал про рух. Хоч баланс і не входить до стандартного набору з п’яти органів чуття, він є одним із найдавніших механізмів сприйняття подразників: це переносний морський якір, який допомагає нам пришвартуватись.
Слово «вертиго» часто використовують для опису страху висоти, але для лікарів це запаморочення, яке супроводжується нудотою й виникає тоді, коли органи рівноваги і очі посилають суперечливі сигнали про рух. Воно пов’язане з морською хворобою – іншим наслідком суперечливої сенсорної інформації. Коли ви перебуваєте в глибині корабля під час шторму, ваше внутрішнє вухо повідомляє, що ви рухаєтесь, але очі наполягають, що ні. Відчуття вертиго може бути настільки ж нудотним. Воно спричинено хворим внутрішнім вухом, яке стверджує, що ви стоїте на місці, всупереч тому, що кажуть ваші очі, або ж навпаки: ваші очі повідомляють, що ви не рухаєтесь, а внутрішнє вухо надсилає мозкові сигнали про здійснення повороту.
З усіх нещасть, які наші тіла можуть нам спричинити, нудота нерідко переноситься найважче й найменше піддається медикаментозному лікуванню. Це відчуття виникає в дуже примітивній частині мозку, поблизу хребта, – імовірно, воно є давнім способом попередження тіла про отруйні речовини. Те, що вертиго викликає нудоту, напевно, означає, що мозок інтерпретує порушення рівноваги як отруту. Причиною запаморочення може бути інфекційне захворювання внутрішнього вуха, пухлина і навіть реакція барабанних перетинок на теплу воду. Вертиго викликає нудоту, намагаючись очистити організм від отрути, але його, як і морської хвороби, неможливо позбутись за допомогою блювання.
Джону Вірвеллу було близько шістдесяти. Його сірі вуса з плямами від нікотину були схожими на стару кролячу шерсть, а зморшки на лобі свідчили про тривогу. Неслухняні жовті й сріблясті волоски в бровах надавали йому здивованого вигляду. Із його картки я дізнався, що він – водій таксі, розлучений, батько двох дорослих дітей, схильний до запоїв. До цього ми зустрічалися лише раз, і він справив на мене враження мужнього, гордого й незалежного чоловіка, який насторожено ставився до лікарів.
