Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 31
Закономірності поранень, описані Гомером, залишались практично незмінними протягом майже трьох тисячоліть після облоги Трої. Вони почали змінюватись лише після того, як набув поширення порох і збільшилась відстань між протиборчими сторонами. Як не дивно, зі збільшенням потужності зброї показники смертності почали зменшуватись. Адамсон порівнює відсоток смертності й поранень, описаних у стародавніх текстах, з тими даними, які вдалось зібрати стосовно найжахливіших воєн ХІХ і ХХ століть.
Незважаючи на неймовірний бруд і жорстокість Кримської війни, смертність від поранень становила лише 26 % – п’ять із половиною тисяч на двадцять одну тисячу британських військових. У Першій світовій війні для британського війська співвідношення було приблизно таким же: з двох мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч солдатів унаслідок поранень померло менше ніж шістсот тисяч. Адамсон демонструє, що в найгірших випадках смертність від снарядів і бомб становила 29 % (Перша світова війна) – менше, ніж від каменів в «Іліаді». Співвідношення поранень кінцівок і торса змінилося на протилежне: у стародавніх епічних творах ушкодження кінцівок становили 20 %, але в минулому столітті на кінцівки припадало 70–80 % усіх бойових поранень. У міру того як зброя ставала складнішою й уражала ціль на більшій відстані, травми кінцівок траплялися частіше, ніж загибель бійців.
Існують різні ступені ушкодження нервів. Якщо нерви за ключицею вирвані з хребта, шансів на одужання практично немає. Якщо в них стався розрив, існує незначна ймовірність того, що частина з них відновиться; крім того, іноді трансплантація нерва допомагає частково відновити втрачену функцію. Нерви дещо схожі на мідні дроти, вкриті полімерною ізоляцією: сильно розтягнений нерв може відрости, якщо зовнішній шар не пошкоджено й розділено лише внутрішній аксон, тобто серцевину.
Через два місяці після аварії я зустрів Кріса МакТаллома в черзі на прийом до нейрохірурга. Його права рука досі була перев’язана. М’язи плеча, які раніше були м’якими й набряклими, стали тонкими та в’ялими, але він частково відновив їхню рухливість.
– Як ваші справи? – запитав я у нього.
Він дістав руку з пов’язки й повільно напружив біцепс.
– Потроху відновлюється, – сказав він. – Я ще не готовий повернутися на службу, але, можливо, за кілька місяців буду.
– А що потім? – поцікавився я.
– Повернусь у свій підрозділ, – сказав він. – Можливо, поїду в Афганістан.
Напружуючи атрофовані м’язи, він повільно зігнув пальці правої руки, ніби намагаючись обхопити гачок.
Хоча слово «рука» тісно пов’язане зі словами на позначення озброєння й жорстокості, воно також є основою слів дружби й любові. «Embrace» означає «у руках».
Коли в шостій пісні «Іліади» зустрічаються грецька й троянська армії, грецький воїн Діомед натрапляє на троянця на ім’я Главк, одягненого в такі дивовижні обладунки, що Діомед думає, що він, мабуть, бог. Грецький воїн вигукує:
Хто ти єси, поміж смертного люду герою хоробрий?
Досі не бачив тебе я в боях, де мужі набувають
Слави, а нині відвагою ти перевищуєш інших
Воїв, коли довготінного списа мого дожидаєш.
А той, у свою чергу, відповідає:
Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш?
Наче те листя на дереві – людські всі покоління:
Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше —
Клечанням свіжим ліси укриває з новою весною.
Хоча він спочатку відмовився відповісти на запитання, зрештою Главк розповідає про свій рід: він має грецьке походження; його дід, гнаний із Греції, прибув у Трою багато років тому й оселився тут. Діомед усвідомлює, що його дід був товаришем діда Главка, і тому вирішує укласти з ним мир.
Тут же, в юрмі, списів один одного ми уникаймо,
Є-бо навкруг і троян тут багато, й їх спільників славних,
Щоб убивать, коли, дасть бог, кого в бігу я настигну.
Досить ахеїв для тебе є тут, – побивай, кого зможеш.
Відсторонившись від навколишнього пекла й смертей, чоловіки зіскочили з колісниць і обійнялись.
10. Зап’ястя і кисть: вдарені, порізані й розіп’яті
…і (дивлячись на власне тонке, вкрите венами зап’ястя)в такому слабкому тремтінні крові чітко відчувається нестримне кипіння душі.
Елізабет Барретт Браунінг, «Аврора Лі»
Суботня нічна зміна у відділенні невідкладної допомоги, день видання зарплати. Подвійні вхідні двері нагадують протидощову решітку: у них стікають усі нещастя й божевілля людства. Після закінчення моєї зміни на шляху в перевдягальню я проходжу повз літніх жінок на каталках, парамедиків, вишикуваних у чергу, поліцейських з ув’язненими в кайданках. Наближається сирена «швидкої допомоги», із зали очікування доносяться вигуки, звуки в реанімації вказують на те, що в пацієнта зупинка серця.
У перевдягальні немає вікон. Випрані зелені хірургічні костюми складені на полицях, а брудні лежать у великому кошику біля стіни. Їх виготовлено з якоїсь синтетичної тканини, яка не вбирає кров, тому, коли я знімаю сорочку через голову, чую тріск статичної електрики. Я відчиняю свій ящик, кладу в нього свій бейдж і знаходжу свій одяг серед використаних піпеток, ручок, хірургічних рукавиць і одноразових ножиць, що їх назбиралось там за кілька місяців. Мій колега перевдягається в чистий костюм перед початком своєї десятигодинної зміни. «Удачі, – кажу я йому, – вона тобі знадобиться!»
