Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 33

– Хороші новини, – кажу я Адріансону, – більше шматочків скла немає.

Я сідаю поруч з ним на каталку й дивлюся, як м’язи його передпліччя збираються біля зап’ястя. Сухожилля поверхневих флексорів пальців виблискують на світлі: ці темні смужки колагену схожі на стовбури пера, але замість борідки й опахала в них м’ясисті волокна м’язів. Я прошу його стиснути пальці й із захопленням спостерігаю за тим, як скорочуються його м’язи, за надзвичайною складністю системи блоків, що контролюють їх. Наскільки ж ми механічні. Усі сухожилля неушкоджені; він стискає мої пальці лівою рукою з такою ж силою, як і правою; крім того, я не помічаю жодних тріщин на них, коли вони потрапляють у поле зору.

– Коли я зможу повернутись додому? – запитує він.

– Відразу ж після того, як я накладу шви й зафіксую палець.

Я як лікар розмовляю цілими днями, вбираючи в себе історії й надаючи пояснення. Іноді після зміни в клініці я відчуваю потребу в тому, щоб кілька годин побути в тиші й відновити баланс. Вербальна діагностика передбачає просівання через сито можливих варіантів, запитання й відповіді, зважування й оцінювання слів пацієнта й прийняття рішення, чи варто розпитувати детальніше чи рухатись далі. Для того щоб розвинути в собі цю навичку, потрібен не один рік: на вивчення медичної історії студентові знадобиться година, але терапевтам і лікарям-консультантам доводиться приймати рішення за лічені хвилини. Практичні завдання, такі як накладення швів або гіпсових пов’язок на зламану кінцівку, надають унікальну можливість поспілкуватись із пацієнтом без цієї нагальності, без підпорядкування розмови певній меті. Суто технічне завдання, яке майже не вимагає інтелектуальної діяльності, дарує неабияке задоволення. Накладення швів – це техніка, і, як і всі інші техніки, її можна виконувати добре або погано. Хороше її виконання вимагає зосередженості, яка після постійного сум’яття у відділенні невідкладної допомоги сприймається як ковток свіжого повітря.

Я готую стерилізаційний лоток з інструментами, нитками, шприцами з місцевим анестетиком, протираю його рани антисептиком і починаю накладати шви. Напевно, їх знадобиться десь тридцять-сорок, це займе трохи часу.

У відділенні невідкладної допомоги я жодного разу не бачив, щоб хтось помер, перерізавши собі артерії зап’ястя – зазвичай кровотечі з них нелетальні. Єдина людина з порізом променевої артерії, яка померла в мене на очах, приклала ніж до горла й змогла перерізати собі сонну артерію. Артерії на зап’ясті лише два-три міліметри завширшки, і, якщо їх розрізати, вони самі часто закриваються, ніби захищаючись. Але мені траплялись сотні людей, які робили подряпини й порізи собі на зап’ястях, не обов’язково при цьому бажаючи смерті, а тому, що вони хотіли послабити душевний біль і виразити своє несприйняття того життя, яким вони змушені жити.

Порізи на зап’ястях – це спосіб виплеснути на них своє обурення. Завдяки пульсу зап’ястя символізують життя й свідчать про силу та енергію людського організму. Це поширений спосіб зняття напруження: близько 4 % населення зізнаються, що роблять собі порізи (такі дії називаються навмисним самоушкодженням), і, хоча найбільш поширене місце – зап’ястя, часто для цього також використовують передпліччя, ноги й стегна. Підлітки зізнаються в значно більших пропорціях – понад 15 %, причому дівчата більш схильні звертатися по допомогу, ніж хлопці. Завдання порізів часто спровоковано відчуттям сильної тривоги або страждання, яке кровотеча тимчасово послаблює. Як пояснила одна людина, яка робить собі порізи, «разом із кров’ю в раковину стікає злість і біль». Антрополог, який досліджує самоушкодження, називає їх «стратегією дистанціювання або самоприниження, яку використовують для того, щоб показати людям, яких ми любимо й яким водночас змушені підкорятись, що їхня поведінка завдає нам болю».

Серед моїх пацієнтів, які завдають собі ушкоджень, часто трапляються дівчата-підлітки, що опинились у нестерпній ситуації: вони розриваються між очікуваннями своїх батьків та ровесників і болем, частково спричиненим втратою дитинства, а частково – пошуком дорослої ідентичності. Порізи відображають глибину їхнього внутрішнього конфлікту, показують їхнім рідним і друзям, наскільки жахливо вони почуваються. «Завдяки донесенню емоційного болю до інших він може здаватись більш виправданим, – пише група дослідників навмисного самоушкодження, – а демонстрування глибини проблеми допомагає отримати допомогу або зберегти цінні відносини». Із цієї точки зору завдання собі ушкоджень здається обґрунтованим.

Здебільшого дівчата, які звертаються до мене, не є жертвами систематичного жорстокого поводження з боку людей, які мали б дбати про них, але насилля, пережите в дитинстві, часто передує такій поведінці – воно збільшує ймовірність самоушкодження в дорослому віці в чотири рази. Коли в клініці я бачу людей, які завдають собі ушкоджень, я намагаюся дізнатися, чи вони були або є жертвами насилля, але мені невідомо, наскільки вони готові в цьому зізнатися.

У відділі невідкладної допомоги є «психіатрична палата»: кабінет, у якому більше приватності, ніж у звичних завішених шторами кабінках, і немає нічого, що може бути використане як зброя. Чого вартий лише той факт, що ми оглядаємо психічно хворих пацієнтів у тому ж кабінеті, що й ув’язнених. У ньому двоє дверей, щоб пацієнт не міг перегородити нам шлях до виходу, і на обох є замок.