Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 52
Грецьке слово omphalos має таке ж походження, як і латинське umbilicus (амбіотичний) – вони позначають щось, що розміщено в центрі тіла або життя. Греки вважали Омфалос, камінь у дельфійському Оракулі, географічним центром світу. Приблизно в той час, коли здійснювалися паломництва в Дельфи, грецький мандрівник та історик Геродот писав про те, як у різних частинах античного світу панують різні звичаї: «Можна пригадати, наприклад, історію про Дарія. Коли він був царем Персії, то скликав усіх греків, присутніх при дворі, і запитав у них, за яку ціну вони погодились би з’їсти мертві тіла своїх батьків. Вони відповіли, що не зробили б цього за жодні гроші. Пізніше в присутності греків і через перекладача, щоб їм було зрозуміло, він запитав у індійців із племені каллатії, які їдять мертві тіла своїх батьків, за яку ціну вони погодились би спалити їх. Ті нажахано закричали й заборонили йому навіть згадувати про такі страшні речі».
Геродот вважав, що звичай – це все, а на Заході протягом кількох останніх десятиліть існує звичай спалювати плаценту разом із брудними бинтами, хворими органами й використаними голками в лікарняній печі.
Так само як і греків, Дарія жахала думка про те, щоб з’їсти своїх батьків, а індійських каллатаїв – про те, щоб не з’їсти їх, проявивши зневагу, вживання плаценти в їжу викликає бурю емоцій. Плацента багата на прогестерон, гормон, який відповідає за вагітність, і різке зниження його рівня пов’язують із розладами настрою після народження дитини, які часто переходять у післяпологову депресію. Вживання плаценти в їжу поширене серед хижаків, а також всеїдних, таких як шимпанзе – наших найближчих родичів. Можливо, ця практика пов’язана не лише з харчуванням, а й із тим, щоб полегшити виснаженій матері перехід до нижчих рівнів прогестерону.
У Старому Заповіті є лише одна згадка про плаценту, і вона стосується порушення табу: у Повторенні Закону 28:57 жінка під час облоги отримує дозвіл з’їсти плаценту – зазвичай це заборонялось. Однак в інших середземноморських країнах породіллі зазвичай радили з’їсти плаценту, щоб стимулювати вироблення молока і послабити болі під час зменшення матки.
І в Марокко, і в Моравії, і на Яві жінки їли плаценти своїх дітей або інших жінок для покращення фертильності, а в Угорщині попіл від плаценти потай підсипали в їжу чоловікам, щоб зменшити їхню плодючість (ця ідея не настільки безглузда, як здається: жіночі статеві гормони позитивно впливають на репродуктивну функцію жінок, водночас вони перешкоджають виробленню сперматозоїдів у чоловіків). У часи династії Тан в Китаї, приблизно в VII столітті нашої ери, рекомендувалось використовувати в заклятті плаценту живонародженої дівчинки для того, щоб самому перетворитись на дівча.
Яйця перших хребетних були пристосовані до того, щоб розвиватись у морській воді. Завдяки матці, наповненій амніотичною рідиною, ми, ссавці, змогли переносити море у своєму тілі. Очевидно, розуміння того, що мембрани матки тісно пов’язані з морем, існувало з давніх-давен: вважалось, що ці мембрани, або чепчики, захищають від утоплення. На Британських островах існує уявлення, що дитина, народжена в чепчику, неодмінно стане хорошим плавцем і їй таланитиме. У книзі Чарлза Діккенса Девід Копперфілд починає свою біографію з обговорення того неприємного факту, що його чепчик з цієї причини виставили на аукціон: «Я народився в чепчику, який виставили на продаж в газетах за ціною п’ятнадцять гіней. Чи то мореплавцям в той час бракувало грошей, чи то віри, і вони віддавали перевагу корковим жакетам, мені не відомо; я знаю лише, що зголосився один покупець».
У таких віддалених одна від одної країнах, як Японія та Ісландія, традиційно плаценту не ховали під деревом, а закопували під будинком. У Японії місце захоронення обирав священик, а в Ісландії воно було там, куди матір щоранку вставала з ліжка. Ще одна давня китайська книга радила глибоко закопати плаценту й пуповину, «обережно присипавши землею, щоб забезпечити дитині довге життя. Якщо її з’їсть свиня або собака, дитина втратить гостроту розуму, якщо комахи або мурахи – стане хворобливою, якщо її проковтне ворона або сорока – помре раптовою або насильницькою смертю; якщо кинути її у вогонь – на тілі з’являться гнійні рани».
У Росії традиційно плацента і пуповина вважались священними; православні християни присвячували їх Діві Марії, покровительці материнства. Після народження дитини плаценту на певний час клали в церкві на вівтар, щоб допомогти завагітніти іншим жінкам у поселенні, і лише після цього закопували.
Деякі індонезійські народи дотримувалися думки, що, оскільки плацента і її мембрани походять із моря, їх потрібно туди повернути: плаценту клали в горщик і кидали в річку, щоб течія винесла її в океан. Це робилось для того, щоб вона не потрапила в погані руки (уявлення про те, що плацента є частиною дитини, і тому вони певним чином ідентичні, дуже поширене). Інші народи Південно-Східної Азії готували поховальні ноші для плаценти й прикрашали їх лампадками, фруктами й квітами перед тим, як спустити на воду.
У деяких культурах вшановували не зв’язок плаценти з морем, а її схожість на дерево: те, як спіральний стовбур пуповини наче вкорінений в утробу. Мені казали, що під час народження дитини – другої стадії пологів – біль, який відчуває жінка, схожий на невблаганні хвилі тиску, поєднані з різзю і печінням від розтягнення промежини. Вихід плаценти зовсім інший: він супроводжується глибинним відчуттям викорінення, витягування чогось, що довго було під поверхнею. У чудовій праці з культурної антропології Джеймса Фрейзера «Золота гілка» описано, як у деяких народах плаценту закопують під священним або особливим деревом, яке зберігає зв’язок з дитиною протягом усього їхнього подальшого життя. Дерево називають на честь дитини, і воно стає центром її світу, так само як Омфалос у Дельфах був центром світу для греків.
