1Q84. Книга ІІІ - страница 16
— Так і зробіть, — відповів співрозмовник і поклав слухавку.
Усікава не дуже занепав духом через те, що не зміг поговорити із старою господинею. Зрештою, цього він і не сподівався. Хотів лише дізнатися, наскільки вона старається захистити своє особисте життя від сторонніх людей. Очевидно, дуже старається. Мабуть, у цій садибі її пильно оберігає кілька людей. Таке враження передавалося від тону чоловіка — напевне, секретаря, — який підняв слухавку. У телефонній книзі значилося її надруковане прізвище. Однак розмовляти безпосередньо з нею дозволялося окремим людям, а інших відкидали, немов мурашок, що заповзли у цукорницю.
Вдаючи, ніби шукає для оренди квартиру, Усікава обійшов тутешніх ріелторів і ніби ненароком розпитав про будинок, який використовується як притулок. Майже ніхто з них навіть не чув про такий будинок. Мовляв, у цій елітній частині Токіо вони мають справу головно з дорогою нерухомістю, а двоповерховий дерев'яний будинок їх анітрохи не цікавить. Їм вистачило зиркнути на обличчя й одяг Усікави, щоб не сприймати його як гідного співрозмовника. Здавалось, ніби вони ставляться до нього, як до мокрого паршивого пса з обідраним хвостом, що просунув свою морду в щілину дверей.
Коли Усікава майже зневірився, його увагу привернуло невелике агентство з продажу нерухомості, яке, здається, працювало в цьому районі досить давно. Черговий працівник, старий з пожовклим обличчям, охоче про все розповів. Чоловік з висушеним, як другосортна мумія, обличчям знав про все тут докладно й прагнув поговорити з будь-ким.
— О, той будинок належить дружині Оґати-сана. Колись його начебто здавали в оренду. Я не знаю, чому Оґата-сан його придбав. Бо не був людиною, що мусить жити з того, що здає в оренду житло. Мабуть, будинок використовувався як гуртожиток для обслуги. А тепер, здається, він став чимось схожим на «храмовий притулок» для жінок — жертв домашнього насильства. У всякому разі, для нашого брата ріелтора від нього нема жодної користі.
Сказавши це, старий замовк і засміявся голосом, схожим на дятлів.
— Ого, храмовий притулок? — здивувався Усікава й запропонував старому сигарету «Seven Stars». Той узяв її, закурив від запальнички Усікави й смачно затягнувся. Усікава подумав, що й сигарета давно такого прагла.
— У ньому переховують жінок, які прибігли з розпухлими обличчями після побоїв чоловіків. Звісно, плати за проживання з них не беруть.
— Виходить, це щось схоже на службу заради суспільства? — спитав Усікава.
— Еге ж, щось у тому роді. Мають зайвий будинок, а тому використовують його для допомоги людям, що опинилися у скруті. Бо, що й казати, грошей не знають куди дівати. Можуть робити те, що хочуть, і не турбуватися про видатки й прибутки. Не те що ми, прості люди.
— Однак чому дружина Оґати-сана розпочала таку справу? Був якийсь привід?
— Ну, тому що багата, для неї це своєрідна розвага, хіба ні?
— Навіть якщо це розвага, то невже є щось погане в тому, що вона з охотою робить добро нещасним людям? — усміхаючись, запитав Усікава. — Не всі багаті люди на таке спроможні.
— Так, це таки справді добра справа. Бо і я колись, признаюсь, постійно лупцював свою жінку, — сказав старий і, широко відкривши щербатого рота, засміявся. Так, ніби часте побиття жінки — радісна в житті подія, варта особливої згадки.
— Ну, то скільки людей зараз у ньому мешкає? — спитав Усікава.
— Я щоранку там прогулююсь, але знадвору нічого не видно. Завжди мешкало начебто кілька жінок. Бо у світі чимало таких чоловіків, що б'ють своїх дружин.
— Бо набагато більше тих людей, які шкодять суспільству, ніж тих, що приносять йому користь.
Старий, знову широко розтуливши рота, засміявся.
— Правду кажете. У цьому світі люди, які роблять зло, кількісно перевищують тих, що роблять добро.
Видно, Усікава старому сподобався. Але Усікава чомусь занепокоївся.
— До речі, що за людина ця дружина Оґати-сана? — ніби ненароком запитав Усікава.
— Я про неї мало знаю, — насупивши брови, як дух мертвого дерева, відповів старий. — Бо вона тримається усіх осторонь, майже не виходить з дому. У цьому районі я працюю давно, але бачив її рідко, й то здалека. Виїжджає з дому на автомашині, якою управляє її водій. Закупівлю продуктів робить служниця. Один чоловік — мабуть, особистий секретар — завідує всіма справами. У всякому разі, оскільки дістала добру освіту й багата, то з нами, злидняками, ніколи прямо не спілкується, — раптом зморщивши обличчя, старий підморгнув Усікаві.
Здавалось, що, можливо, і сам старий з пожовклим обличчям, й Усікава опинилися в центрі групи «злидняків».
— А давно дружина Оґати-сана зайнялася цим притулком для жінок — жертв домашнього насильства? — запитав Усікава.
— Ну, точно не знаю. Бо навіть розмову про якийсь «храмовий притулок» почув від людей. Коли ж це вона почала? До цього будинку стали вчащати люди років чотири-п'ять тому. — Узявши чашку, старий випив охололого чаю. — Приблизно тоді з'явилися нові ворота й охорона раптово стала помпезною. Як личить безпечному притулку. Якщо будь-хто може зайти у двір, то людям у будинку житиметься неспокійно.
Потім, ніби раптом опам'ятавшись, старий запитально глянув на Усікаву.
— Значить, ви шукаєте підходящий будинок?
— Саме так.
— У такому разі вам треба йти кудись інде. Тут особливий квартал садиб. Якщо б і була якась нерухомість, то вона дуже дорога й призначена для працівників іноземних посольств. Колись тут мешкали звичайні незаможні люди. І ми могли задовольняти їхні потреби. А от тепер такого нема. Тому думаємо, що невдовзі доведеться закривати наше агентство. Земля в центрі Токіо страшенно подорожчала, й нам, дрібним агентам з продажу нерухомості, тут майже нема чого робити. Якщо не маєте зайвих грошей, то раджу шукати житло в іншому місці.
