1Q84. Книга ІІІ - страница 3
Онда мовчки чекав продовження розповіді.
— Так от, коли я вчитався в реєстр телефонних розмов Аомаме-сан, то з'ясував кілька фактів. З жінками таке буває вкрай рідко, а от Аомаме-сан, здається, не любила вести телефонних розмов. Говорила нечасто й не дуже довго. А якщо іноді траплялися довгі розмови, то вони були винятковими. Здебільшого дзвонила на роботу, але як напівштатна працівниця працювала також з окремими клієнтами, а тому, обминаючи конторку спортивного клубу, по телефону домовлялася з ними безпосередньо про робочі плани. Таких дзвінків нараховувалося чимало. Наскільки я можу судити, вони не викликають підозри.
Усікава зробив на цьому паузу й, оглядаючи сліди нікотину на пальцях, думав про сигарету. Подумки запалював її, вдихав і видихав дим.
— Однак при цьому є два винятки. Перший — дворазовий дзвінок до поліції. Але не за номером 110, а до районного відділу дорожнього руху столичного управління поліції в Сіндзюку. Звідти також кілька разів телефонували до Аомаме-сан. Вона не має власного автомобіля, а поліціанти навряд чи тренуються індивідуально в елітному спортивному клубі. Тому, напевне, в цьому поліційному відділі вона має знайому людину. Хто ця людина, невідомо. Ще одне, інше, мене зацікавило — тривала розмова з невідомого телефонного номера. Дзвінки виявилися односторонніми. Аомаме-сан ні разу не телефонувала. Дізнатися щось про цей загадковий номер мені не вдалося. Звичайно, є телефонні номери, які завдяки певним технічним хитрощам зберігаються у таємниці. Але й до них можна дістатися, якщо докласти зусилля. Однак хто за цим номером ховається, я не встиг дізнатися. Звичайним способом замок у цій справі не відмикається.
— Виходить, той її партнер може зробити щось незвичайне.
— Саме так. Безперечно, до цього причетний професіонал.
— Ще один свояк, — зробив висновок Онда.
Усікава потер долонею сплюснену лису голову й глузливо посміхнувся.
— Саме так. Ще один свояк. І то досить сильний.
— Принаймні потроху стало ясно, що вона начебто пов'язана з професіоналом, — сказав Онда.
— Авжеж. За спиною Аомаме-сан стоїть організація. І в ній працюють не аматори.
Примруживши наполовину очі, якийсь час Онда поглядав з-під повік на Усікаву. Потім, обернувшись, перезирнувся з Кінським хвостом, що стовбичив біля дверей. А той, ніби подаючи знак, що все зрозумів, легенько кивнув. Онда знову перевів погляд на Усікаву.
— То що далі? — спитав Онда.
— А далі моя черга запитувати, — відповів Усікава. — Ви маєте якісь здогади щодо організації або групи, яка могла спланувати знищення вашого лідера?
Онда насупив довгі брови. На носі утворилося три зморшки.
— Усікава-сан, та ви добре подумайте. Ми — всього-на-всього релігійна організація. Прагнемо душевного спокою і духовних цінностей. Живучи у згоді з природою, проводимо дні в роботі на полі та аскетизмі. Власне, хто може вважати нас своїм ворогом? І яку вигоду він матиме, якщо вчинить таке зло?
Усікава ледь-ледь силувано посміхнувся.
— Будь-де у світі знайдеться фанатик. І що така людина вчинить, ніхто не знає, хіба ні?
— Жодних здогадів ми не маємо, — знехтувавши іронією, прихованою у словах Усікави, спокійно відповів Онда.
— А як справи з групою «Акебоно»? Її рештки все ще вештаються коло вас?
Онда ще раз, тепер рішуче, хитнув головою. Мовляв, це виключено. І вони безжально їх розбили. Можливо, й сліду від них не залишилося.
— Значить, і ви не маєте жодних здогадів. Але насправді якась організація забрала життя вашого лідера. Майстерно, спритно, а сама зникла, розвіявшись немов дим. Це ж неспростовний факт.
— І нам треба з'ясувати обставини, за яких це сталося.
— Без допомоги поліції.
Онда кивнув.
— Це наша проблема, а не правосуддя.
— Гаразд. Це ваша проблема, а не правосуддя. Мені все зрозуміло, — сказав Усікава. — І ще одну річ я хотів би запитати.
— Будь ласка, питайте, — сказав Онда.
— Скільки людей у вашій релігійній організації знає про смерть лідера?
— Ми обидва знаємо, — сказав Онда. — І ще двоє інших людей, які допомагали перевозити покійника. Вони — наші підлеглі. З верховного керівництва знає п'ятеро. Всього — дев'ять чоловік. Трьом жрицям ще невідомо, але рано чи пізно вони дізнаються. Вони обслуговували покійника, а тому довго приховувати від них не вдасться. А ще ви, Усікава-сан, знаєте.
— Разом — тринадцять чоловік.
Онда не сказав нічого.
Усікава глибоко зітхнув.
— Можна чесно сказати вам свою думку?
— Будь ласка, — відповів Онда.
— Мабуть, зараз уже пізно про це говорити, але вам треба було негайно звернутися до поліції, щойно стало ясно, що лідер помер, — сказав Усікава. — Обов'язково слід було повідомити про його смерть. Такий важливий факт не вдалося б приховати назавжди. Таємниця, про яку знають понад десять людей, уже перестає такою бути. І ви тоді не загнали б себе у безвихідне становище.
Вираз обличчя Голомозого не змінився.
— Судити про це — не наше завдання. Ми тільки виконуємо наказ, який нам дали.
— А, власне, хто має судити?
Відповіді не було.
— Людина, яка заміняє лідера?
Онда все ще зберігав мовчанку.
— Гаразд, — сказав Усікава. — За наказом когось зверху ви таємно знищили труп лідера. У вашій організації наказ зверху — понад усе. Однак з юридичного погляду така дія, очевидно, кваліфікується як наруга над трупом. Як тяжкий злочин. Ясна річ, вам це відомо, чи не так?
Онда кивнув.
Усікава знову глибоко зітхнув.
