Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 138
— Прошу і кажу спасибі, — просто відповіла вона. — Нех Господь Бог і Людина-Ісус благословлять тебе і твоїх друзів.
Роланд кивнув так, наче між ними відбувалася звичайнісінька розмова.
— Марґарет Айзенгарт показала мені дещо.
— Показала? — Залія злегка всміхнулася. З-за рогу, насилу переставляючи ноги, вийшов Тіан, змучений і спітнілий, хоча була ще лише дев’ята ранку. Через плече в нього був перекинутий зламаний шмат упряжі. Він побажав Роландові та Джейку доброго дня і став коло дружини, обійнявши її за талію.
— Еге ж, і розповіла нам історію Леді Орізи й Сірого Діка.
— Файна історія, — сказала Залія.
— Так, — погодився Роланд. — Леді-сей, коли прийде пора, чи готова ти стати до наших лав зі своєю тарілкою?
У Тіана округлилися очі. Він розтулив рота, та так і закрив. Він дивився на свою дружину, неначе на нього зненацька зійшло велике осяяння.
— Так, — сказала Залія.
Тіан кинув упряж на землю й обійняв дружину. Вона теж міцно обійняла його у відповідь. Потім швидко відсторонилася і знову обернулася до Роланда і його друзів.
Роланд всміхався. Як завжди, коли Едді спостерігав цей феномен, у нього з’явилося мимовільне відчуття ефемерності того, що відбувається.
— Добре. Покажеш Сюзанні, як кидати тарілку?
Залія замислено глянула на Сюзанну.
— А вона хоче навчитися?
— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Роланде, я маю цього навчитися?
— Так.
— Коли, стрільцю? — спитала Залія. Роланд подумки зробив підрахунки.
— Якщо все пройде добре, за три чи чотири дні від сьогодні. Якщо раптом виявиться, що вона не має до цього хисту, спробуємо навчити Джейка.
Джейк помітно здригнувся.
— Але я думаю, вона впорається. Я ще не знав стрільця, якому б не припала до душі нова зброя, як птахам — нова водойма. Мені потрібен щонайменше один стрілець, який умів би кидати тарілку чи стріляти з арбалета, бо нас четверо, а надійних револьверів лише три. А ця тарілка мені подобається. Дуже подобається.
— Авжеж, я покажу все, що знаю сама, — сказала Залія й сором’язливо глянула на Сюзанну.
— Тоді за дев’ять днів ти, Марґарет, Розаліта і Сейрі Адамс прийдете до будинку Старого, і ми побачимо, що ви вмієте.
— У тебе є план? — спитав Тіан, і його очі загорілися надією.
— До того часу буде, — відказав стрілець.
ЧОТИРИ
Вони поїхали до містечка вчотирьох. Їхні коні скакали поряд однохіддю, поки попереду не показалося перехрестя Східного шляху з іншим, що вів на північ і південь. Там Роланд зупинив коня і сказав:
— Тут я вас ненадовго залишу. — Він показав на північ, у бік пагорбів. — За дві години звідси є поселення, яке Народ-Шукач називає Манні-Кальєю, а інші Манні-Редпас. Та хай як воно зветься, то їхня домівка, маленьке село всередині більшого. Там я зустрінуся з Хенчиком.
— Їхнім діном, — уточнив Едді.
Роланд кивнув.
— За селищем манні є кілька закритих шахт і багато печер. До них їхати годину чи менше.
— Те місце, яке ти показував на карті двійнят Тейвері? — спитала Сюзанна.
— Ні, але близько звідти. Печера, яка мене цікавить, зветься Печерою дверей. Ми почуємо про неї сьогодні від Каллагена, коли він завершуватиме свою розповідь.
— Ти знаєш напевне чи це лише твоя інтуїція? — поцікавилася Сюзанна.
— Я знаю від Хенчика. Він розповів мені вчора ввечері. І також розповідав про панотця. Я міг би розказати вам, але краще нам почути все від самого Каллагена. В будь-якому разі, та печера буде для нас важлива.
— Це дорога назад, так? — спитав Джейк. — Ти вважаєш, що це шлях до Нью-Йорка.
— Більше того, — відповів стрілець, — Я думаю, що з чорною Тринадцяткою в тій печері нам може відкритися шлях до будь-якого місця й будь-якого часу.
— І до Темної вежі? — хрипким шепотом спитав Едді.
— Цього я сказати не можу, — похитав головою Роланд. — Але, думаю, коли Хенчик покаже мені печеру, я дізнаюся більше. Тим часом у вас трьох є справи в крамниці Тука.
— Справи? — здивувався Джейк.
— Так. — Роланд, балансуючи з кошелем на колінах, сягнув рукою вглиб, пошукав щось і нарешті витяг шкіряного мішечка на зав’язці, якого жодне з них не бачило раніше.
— Його дав мені батько, — відсторонено сказав він. — Окрім руїни, на яку перетворилося моє молоде лице, це єдине, що в мене лишилося з тих часів, коли ми з друзями приїхали до Меджису.
Вони всі дивилися з благоговінням і думали про одне: якщо стрілець сказав правду, то цьому шкіряному мішечку, напевно, сотні й сотні років. Роланд розшнурував його, зазирнув досередини й кивнув.
— Сюзанно, простягни руки.
У її складені ківшиком долоні він висипав десять срібних монет, спорожнивши гаман.
— Едді, тепер ти.
— Е-е, Роланде, я думаю, там дубль пусто.
— Простягни руки.
Знизавши плечима, Едді послухався наказу. Роланд перевернув гаман і висипав десять золотих монет. Мішечок знову був порожній.
— Тепер Джейк.
Хлопчик підставив долоні. З кишені спереду його пончо стирчала цікава Юкова пичка. Цього разу мішечок видав півдюжини блискучих коштовних каменів і знову спорожнів. Сюзанна охнула.
— Це лише гранати, — мало не вибачаючись, пояснив Роланд. — Я чув, що в цих краях на них можна дещо виміняти. Небагато, звісно, але для хлопчачих потреб цілком досить.
— Круто! — розплився в широкій усмішці Джейк. — Кажу спасибі! Велике-велике!
Мовчки чудуючись, вони дивилися на порожній мішечок. І Роланд усміхнувся.
