Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 155
— Райан!.. Санеллі!.. Шер!..
Але поступово напад стихає, його тілом лише вряди-годи пробігає судома. Хтось же має прийти, думає він. Але ніхто не йде. Якийсь час. Корчі вгамовуються, і тепер він просто Доналд Френк Каллаген, який лежить на підлозі в тюремній камері, в Топіці, штат Канзас, а далі по коридору хтось уперто просувається до кінця алфавіту.
— Сіві!.. Шероу!.. Шатцер!..
Зненацька, вперше за багато місяців, він згадує, як з’явилася кавалерія, коли Брати Гітлера вже готувалися порізати його в тій усіма забутій пральні на Східній Сорок сьомій. І вони б це зробили — наступного дня чи через день хтось знайшов би такого собі Доналда Френка Каллагена, мертвого і холодного, з відрізаними яйцями у вухах замість сережок. Але з’явилася кавалерія, і…
«То була не кавалерія, — думає він, лежачи на підлозі й відчуваючи, як розпухає обличчя, його нове обличчя, практично не відрізниш від старого. — То були Голоси номер один і номер два». Але й це неправильно. То були двоє чоловіків, середнього віку, навіть трохи пристаркуваті. Містер Екслібрис і містер Гай Кокніф Ен Йом, хай би що воно означало. Обидва налякані до смерті. І правильно. Хай Брати Гітлера не дотягували до тисячі жертв, хоч Ленні цим і похвалявся, але покалічили чимало народу, а декого й убили, то була пара гадюк у людській подобі. Так, містер Екслібрис і містер Ґай Кокніф правильно робили, що боялися. Для них усе обернулося добре, але могло бути й навпаки. А якби Джордж і Ленні помінялися з ними ролями, що тоді? Тоді замість одного трупа в пральні «Затока черепахи» знайшли б цілих три. Такий матеріал би неодмінно потрапив на першу сторінку «Нью-Йорк Пост»! Тож ці хлопці ризикували життям. Минуло шість чи вісім місяців, і виявилося, що вони підставляли голови заради брудного виснаженого п’яндалиги, чиї труси просякли з одного боку сцяками, а з іншого — гімном. Удень він п’є, а ввечері напивається.
Це стається саме тоді. Далі по коридору монотонний голос доходить до Спренґа, Стюарда і Садбі; у цій камері чоловік, що лежить на брудній підлозі в сірій світанковій імлі, нарешті опускається на саме дно, яке, за визначенням, — та точка, нижче якої ти просто не можеш опуститися, хіба що візьмеш лопату й почнеш копати.
Лежачи так, водячи поглядом по підлозі, де жмути пилюки схожі на примарні діброви, а грудки бруду — на пагорби в якійсь безплідній шахтарській країні, він думає: «Що в нас зараз, лютий? Лютий вісімдесят другого року? Мабуть, десь так. То от що я вам скажу. Я даю собі рік на те, щоб виправитися. Один рік на те, щоб зробити щось — щоб виправдати той ризик, на який пішли хлопці. Як удасться, я піду далі. Але якщо не зумію позбутися пияцтва до лютого вісімдесят третього, — накладу на себе руки».
— Тарґенфілд! — нарешті каже голос далі по коридору.
ТРИНАДЦЯТЬ
Якусь мить Каллаген мовчав. Відпив кави, скривився і налив собі натомість солодкого сидру.
— Я знав, з чого починається видряпування нагору, — сказав він. — Свого часу бозна-скільки п’яниць, що опустилися, я переводив на збори анонімних алкоголіків в Іст-Сайді. Тож коли мене випустили, я знайшов групу АА в Топіці і почав відвідувати її щодня. Я не дивився вперед і не озирався назад. «Минуле — це історія, майбутнє — це загадка», як то кажуть. Та тільки цього разу, замість сидіти позаду й мовчати, я змушував себе сідати спереду і під час знайомства казати «Я Дон К., і я більше не хочу пиячити». Насправді я хотів, щодня хотів, але в АА для всього знайдеться крилатий вислів, і один з них «Обманюй, доки сам не повіриш». І мало-помалу я повірив. Одного ранку восени вісімдесят другого року я прокинувся й зрозумів, що справді не хочу пиячити. Примус, як вони це звуть, зник.
Я почав видряпуватися. За перший рік тверезості годі чекати великих змін, але одного дня, коли я був у Ґейдж-парку… власне, в саду рейнських троянд… — Помітивши зміну у виразах їхніх облич, він замовк. — Що? Ви його знаєте? Тільки не кажіть, що знаєте про рейнський сад!
— Ми там були, — тихо сказала Сюзанна. — Бачили іграшковий поїзд.
— Це неймовірно, — сказав Каллаген.
— Дев’ятнадцята година, всі пташки співають, — сказав Едді. Він не всміхався.
— Хай там як, перше оголошення я побачив саме в Саду троянд. «ЗАГУБИВСЯ КАЛЛАГЕН, НАШ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. НА ЛАПІ Й ЛОБІ ШРАМИ. ЩЕДРА ВИНАГОРОДА». Тощо, тощо. Вони нарешті розвідали моє прізвище. Я вирішив, що час мені тікати звідти, поки ще є така можливість. Тож я вирушив до Детройта і знайшов там притулок під назвою «Маяк». То був «мокрий» притулок. Майже те саме, що «Домівка», тільки без Ровена Магрудера. Там робили добру справу, але ледве зводили кінці з кінцями. Я запропонував свої послуги. Отже, в грудні вісімдесят третього, коли це сталося, я був там.
— Коли що сталося? — спитала Сюзанна.
Але відповів їй Джейк Чемберз. Він знав, був єдиним з-поміж них усіх, хто міг це знати. Зрештою, з ним теж це сталося.
— Коли ви померли, — сказав Джейк.
— Саме так, — кивнув Каллаген, анітрохи не здивувавшись, так, наче йшлося про рис чи про те, що Енді працював на антиномній енергії. — Коли я помер. Роланде, зробиш мені самокрутку? Здається, мені потрібне щось трохи міцніше за яблучний сидр.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
У «Маяку» є давня традиція, що тягнеться… ого, вже цілих чотири роки (притулок «Маяк» існує всього п’ять). Це День подяки в спортзалі школи Імені Господнього на вулиці Вест-Конгрес. Купка алкоголіків прикрашає залу помаранчевим і коричневим гофрованим папером, картонними індичками, пластмасовими фруктами й овочами. Словом, американськими жнив’яними амулетами. Щоб тебе взяли у прикрашальним, треба щонайменше два тижні не пити. Також (Ворд Гакмен, Ел Макковен і Дон Каллаген вирішили це одностайно) на цю подію не допускають п’яних, хай як довго вони утримувалися від спиртного.
