Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 161
— Я той, ким зробили мене ка, Король і Вежа. Ми всі такі. Ми в одній упряжці.
Каллаген пригадує свою подорож: забуті силосні ями, заходи сонця, на які ніхто не дивиться, й довгі тіні, його власна гірка радість від того, що він тягне за собою свою пастку, співаючи, поки побрязкування ланцюгів, що його тримали, не перетворювалося на приємну музику.
— Я знаю, — каже він.
— Бачу, що знаєш. Рухайся.
Каллаген знову в стайні. Знову він відчуває слабкі, майже вичахлі пахощі старого сіна. Те, що сталося в Детройті, здається немислимим, майже галюцинацією. Як і всі його спогади про Америку.
— Не відкривай її, — каже Каллаген, показуючи на скриньку, — і я не зупинятимуся.
— Фадда, який же ти чудовий фадда.
— Ти обіцяв не називати мене так.
— Обіцянки дають, щоб їх порушувати.
— Думаю, ти його не вб’єш. Не подужаєш, — каже Каллаген.
Волтер кривиться.
— Це справа ка, не моя.
— А може, й ка це не під силу. Що, як він понад ка?
Волтер сахається, наче від удару. «Я образив його вуха блюзнірством, — думає Каллаген. — І як мені це вдалося? Таких, як він, нелегко зачепити».
— Ніхто не може бути понад ка, фальшивий священику, — сичить чоловік у чорному. — І кімната на верхівці Вежі порожня, я знаю, що так і є.
Каллаген не дуже добре розуміє, про що він говорить, але відповідає швидко і впевнено.
— Неправда. Бог є. Він усе бачить зі свого небесного престолу. Він…
А потім багато всього стається одночасно. Вмикається водяна колонка в ніші, починаючи свій втомлений цикл. Каллаген вдаряється спиною об важке гладеньке дерево дверей. І чоловік у чорному кидає скриньку вперед, одночасно відкриваючи її віко. І його каптур падає назад, відкриваючи бліду оскалену морду людини-куниці. (Це не Сейр, але на Волтеровому лобі, як знак індуської касти, горить те саме мокре червоне коло, відкрита рана, що не затягується і не проливається кров’ю). І Каллаген бачить, що в коробці: чорна Тринадцятка, що причаїлася на червоному оксамиті, як слизьке око чудовиська, що виросло поза тінню Бога. І в Каллагена виривається крик, бо він відчуває її безмежну владу: вона може накинутися на нього будь-де чи переслідувати до найдальшого глухого кута світу. І двері з клацанням відчиняються. І навіть у паніці Каллаген здатен подумати: «Двері відчиняються разом зі скринею». І він, спотикаючись, падає назад, у якийсь інший світ. Він чує голоси, що кричать. Один з них належить Лупе: той запитує, чому Каллаген дозволив йому померти. Ровена Маґрудер говорить йому, що це його інше життя, це воно, і як воно йому подобається? І він затуляє вуха руками, водночас один старезний чобіт перечіпляється через інший, і Каллаген падає спиною вперед, думаючи: чоловік у чорному штовхнув його в пекло, це справді пекло. І коли його руки здіймаються, чоловік із мордою куниці кидає йому відкриту скриню з жахливою скляною кулею. І куля ворушиться. Вона перекочується, як справжнє око в невидимій очниці. І Каллаген думає: «Воно живе, це око, вкрадене в якогось чудовиська з-за меж світу, і Боже, Господи помилуй, воно мене бачить».
Але він ловить скриньку. Він би нізащо в житті цього не зробив, але він безсилий, це стається проти його волі. «Зачинити, ти мусиш її зачинити», — думає він, але він падає, він перечепився (чи чоловік у чорному змусив його зашпортатись) і падає, перевертаючись у повітрі. З прірви його кличуть усі голоси минулого: дорікаючи (його мати запитує, чому він дозволив тому огидному Барлоу зламати хрестика, її подарунок, який вона везла йому аж із самої Ірландії), а чоловік у чорному весело кричить йому навздогін: «Бон вояж, фадда!»
Каллаген падає на кам’яну підлогу, всипану кістками дрібних тварин. Віко скриньки зачиняється, і на мить він зітхає полегшено… але воно тут же відчиняється знову, дуже повільно, відкриваючи око.
— Ні, — шепоче Каллаген. — Будь ласка, ні.
Але він не спроможний зачинити кришку — сили покинули його, — а самохіть вона зачинятися не хоче. У глибині чорного ока з’являється чорна цятка, світиться… росте. Жах Каллагена розпирає йому горло й погрожує своїм холодом зупинити серце. «Король, — думає він. — Це око Багряного короля, який дивиться вниз із Темної вежі. Він бачить мене».
— НІ! — кричить Каллаген, лежачи на землі в печері на півночі Кальї Брин Стерджис, в засушливій місцевості, яку він зрештою полюбить. — НІ! НІ! НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ! ЗАРАДИ БОГА, НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ!
Але невблаганне Око дивиться. Каллаген не витримує його божевільного погляду і непритомніє. Мине три дні, перш ніж він знову розтулить повіки й побачить довкола себе людей манні.
ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ
Каллаген змучено подивився на них. Уже перевалило за північ, ми всі кажемо спасибі, й до появи Вовків тепер залишалося двадцять два дні. Він вихилив до дна свою склянку, де сидру лишалося на два пальці, скривився, наче то був самогон, і поставив порожню посудину на стіл.
— Решту, як то кажуть, ви знаєте. Мене знайшли Хенчик із Джеміном. Хенчик зачинив скриньку, а разом з нею зачинилися й двері. Отак Печера голосів стала Печерою дверей.
— А ти, отче? — спитала Сюзанна. — Що вони зробили з тобою?
— Забрали мене до Хенчикової хижі, його кра. Саме там я прийшов до тями й розплющив очі. Поки я був непритомний, його дружини й доньки поїли мене водою та годували курячим бульйоном, крапля за краплею викручуючи мені до рота змочений шмат тканини.
