Хто ти? - страница 117

В приміщенні фон Шварц, огрядний солдат з низьким лобом, рукава в нього засукані. Мої дівчатка прив’язані до стояків каюти. Платтячка розірвані, юні перси в кривавих рубцях. Що вони з ними вчинили?

Офіцер лютий, насуплений. Мене прив’язують навпроти моїх дітей, розпинають на стіні. Я дивлюся в очі фашистові. В грудях вогнище.

— Яке ганьбище, пане маґістре! Невже мудрість німецьких мислителів навчила вас катувати дітей?

— Філософські екскурси? — жовчно перепитує він. — Чи не надто екстравагантна обстановка для цього? Тепер вам буде не до того. Ці мерзотниці проковтнули язики. Може, він у вас розв’яжеться, коли ви поглянете на них? Погане, починай! Отже, колеґо, так, так, я називаю вас з пошаною — колеґою, бо ви своїх вовченят виховували так, а я це намагаюся зробити інакше. Отже, повторюю запитання, яке ставив їм: де ваше кубло? Де зброя? Хто з вами зв’язаний? Скільки вас? Хто брав участь у диверсії з пароплавом? Мовчите?

Кат шомполом січе Юлю — по грудях, по ногах, по руках. Мені здається, що він палить мене, ріже на частки, витягує кожен мій нерв, кожну жилку.

— Зупиніться, мерзотники! Як ви можете?

— Їм боляче?! — регоче офіцер. — А нам не боляче від ваших прокламацій з закликом «Смерть німецьким окупантам!»? Ви пускаєте на дно наші транспорти й гадаєте, нашим солдатам не боляче? Їхнім дітям і жінкам — не боляче? Де ваша банда?

Юля знемагає, очі в неї заплющені. Вона вже не кричить, лише глухо стогне. Кат береться за Галю. Кров, кров, всюди кров.

Що зі мною? Де я? Що таке життя — ріка невичерпної муки, що тече з безодні в безодню? Хто сотворив ту ріку й навіщо? Якщо біль колись і припиниться, якщо настане тиша, чи зможе вона відшкодувати невимірну мить болі й страждання?

— Дивіться, дивіться, учителю! Не заплющуйте очей! Ви, певно, не раз говорили їм про гуманізм, про співстраждання, любов. Пожалійте їх, пожалійте!

— Не жалійте, учителю, — стогне Галя. Не треба. Ми вже… не боїмося… нам уже… не боляче…

— Прокляті фанатики! — скрипить зубами фон Шварц. — Йогане, візьмись за учителя!

Удари, удари. Зойк тремтливої плоті. Ах, що все це порівняно з криком душі, з її болем! Треба лише витерпіти спочатку. Не закричати. Закусити губи. До крові.

Свинцеві, налиті кров’ю, очі ката. Це не людина. Це вертикальна істота, а зміст — ненависть, мстива злоба. Це хижак, обдарований інтелектом, і тому ще жахливіший.

— Де бандитське кубло? Де партизани?

Дівчата з жахом дивляться на мене. Я усміхаюся їм судорожно. Перед очима криваві кола. Утриматися, не втратити свідомості!..

— Де партизани?

Удари. Удари. Болю вже нема. Лише якась тупа млость, нудота.

— Де заховалася твоя банда?

Розпливається вороже обличчя, розтає. Що це зі мною? Мені так легко, вільно. Марення чи реальність? І дівчатка зі мною. Оглядаюся — хлопці теж. Обнімає мене за плечі Ванько Першоцвіт, щасливо сміються близнята-брати. Звідки вони тут?

Ми на березі Дніпра. Ріка широка, повновода. Луки мерехтять ранковою росою. Видно далеко-далеко. В імлі квітучі сади, ліси. Пісня над землею — дивна, небувала. Ніби співає все — хмари, луки, хвиля, дерева.

Удари грому.

З неба падає кривавий дощ, розмиває обрії ніжного світанку. Я захлинаюся від води, що її вилив на мене кат.

— Хочете вмерти? — жовчно запитує фон Шварц. — Не так просто, пане вчителю. Не так просто. Чого ви домагаєтесь? За що тримаєтесь? Не збагну. Погляньте на себе. Ви на порозі смерті. Один удар — і нічого нема. Пітьма. Людина — ефемерна. Невже вам не охота втримати цю мить життя, врятувати своїх вихованців?

Мовчу. Не можу ще вийти з плину свого марення. В душу світять вогники дитячих очей: вони говорять без слів. Юлю, дитино, вибач мені, не зумів уберегти тебе. Ти так мріяла побути біля Чорного моря, покупатися в солоній хвилі, піднятися на верхів’я Кавказу. Що я можу нині подарувати тобі? Лише свій останній погляд любові у цю криваву мить муки.

Галю, красуне моя! Невже твоя юність ось так згасне під ворожим чоботом? Візьми мою душу, мою кров, аби ти могла жити й кохати. Візьміть, діти, моє серце, воно мені без вас не потрібне.

Дивляться. Розуміють. Розмовляють у скорботнім мовчанні.

— Божевільні! — скаженіє офіцер. — Психічні каліки! Вас комуністи поробили ідіотами, роботами. Що ви захищаєте? Обіцяю, що збережу життя вихованцям і вам, поїдете, як я пропонував, до Німеччини. Я прощу все те, що ви вдіяли. Тільки вийдіть зі своєї схованки, припиніть бандитизм! Я навіть можу чекати вас тут. Залишу дівчат поручниками, ви підете самі, і приведете всю групу. Розуміється, зі зброєю.

Я дивлюся на дівчаток. Галя заперечливо хитає головою. Юля жалісно усміхається.

— Мені не болить, учителю, — шепоче вона.

— Що я врятую, гер офіцер? — ледве чутно запитую я. — Шкуру? Навіщо вона мені? Дітей? Хто скаже, де їхній рятунок? Вони вже свідомі свого обов’язку, і не мені наказувати їм. Вони вибирають шлях самостійно.

— У вас нема вибору, — лютує фон Шварц. — Завтра на світанку ці вовченята здохнуть. Ви поглянете, помилуєтеся, як вони конатимуть у петлі. Вас я не одразу страчу. Ви мені ще потрібні.

Наші знівечені тіла кидають у заґратовану каюту, замикають двері. Ми довго лежимо мовчки, знеможені, розбиті. Сон чи втома колихає нас у своїх обіймах? Не хочеться рухатися, думати, почувати.

За вікном сіріє. Дихає вогкістю.

Дівчатка встають, стогнуть. Зупиняються біля вікна. В очах відбивається жах.

— Учителю, гляньте!

Насилу підводжуся, дивлюся на берег. Там, на високій кручі, над річкою, бовваніє шибениця з двома петлями. В очах моїх імла, все пливе, ніби в тумані. Проклятий, він не збрехав. Невже не пожаліє дітей?