Хто ти? - страница 132
— Ну що з тобою робити? — розгубився Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? У якому селі чи місті?
— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я збагнув те, що ти питаєш. Повторю: з надмірного лона, з інших світів. Ніколи не народжувався так, як ти мислиш. У нас є лише трансформація зі стану в стан, по пуповині інформсфери.
— Що ти з ним філософствуєш, — хмикнувши, озвався Грицько, — «З інших світів». Він нас за дурнів вважає, чи що?
— Слухай, Ваню, — прошепотіла Галя. — Тут недалеко є клініка, треба його туди. Там розберуться.
— М-да, — згодився Іван, — Грицю, збігай до намету, вибери якусь одежину для нашого гостя. Може, для пришельця з далеких світів вона й не дуже підходить, але все-таки вона ліпша, ніж його… гм… теперішня… Ходімо, друже.
— Ходімо, — згодився незнайомець.
Гриць і дівчата, перезираючись та підсміюючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи куші кедрача.
В ЛІКАРНІ
Головлікар гірської клініки для психічнохворих Марія Зелена старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили при появі незнайомця і що дізналися при розмові з ним — про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.
А незнайомець тим часом сидів у приймальні під наглядом двох санітарів і спокійно дивився у вікно, його зовсім не стурбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують люди в білому, його більше приваблював чудовий краєвид, що стелився за вікном. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі. Вода мінилася, на поверхні озера пробігали прозорі тіні, хиталися верхів ї дерев. І в ритмі з усім цим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишній краєвид ніби грав на інструменті його душі мелодію свого настрою.
Та ось бесіда біля столу скінчилася. Іван підійшов до незнайомця, подав руку. Той з подивом поглянув на нього.
— Я прощаюся, — пояснив Іван. — Я залишаю тебе…
— Прощаєшся? — перепитав хлопець, — Прощати… просто, внпростовуватн… Робити простим… Хороше слово. Заплутане робити простим. Так?
— Не те, — розгубився Іван. — Я покидаю тебе. Це називається прощатись. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти й звідки…
— Але я вже розповідав, — здивувався незнайомець. — Чому ви такі недовірливі?
— Гаразд, — заспокоїв Іван. — Ти про все розповіси ось їй…
Незнайомець глянув на лікаря. Це була молода дівчина, її сірі очі уважно й гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею розкривається дивна безодня, таємнича і небезпечна. Вона опустила повіки, стиснула губи.
— Ну, я пішов, — махнув рукою Іван. — Розбирайтеся тут самі.
Двері зачинилися. В приймальні запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії, йому подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона хмуриться. Чому в неї зсунуті докупи темно-русі брови? Чому опушено повіки і на чистому чолі залягла тонка зморшка?
— Навіщо мене привезли сюди? — запитав незнайомець.
Марія зітхнула.
— Вас привезли до друзів, — Примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. — Вам буде тут добре.
— Мені тут подобається, — згодився хлопець. — Але я не розумію, чому «вас»? Адже я один? І не збираюся розділятися.
«Почалося марення», — подумала Марія. Моргнула санітарам:
— Залиште нас.
— А якщо він… — почав санітар з осторогою.
— Залиште, — повторила Марія. — Нам треба поговорити.
Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла. Незнайомець охоче примостився біля неї.
Знову зустрілися їхні погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Може, якась нова форма недуги? Манія величі, уявлення себе пришельцем з далеких світів? Тепер це дуже просто пояснити: космічна ера, польоти, маса фантастичних та філософських книг. Легко можна уявити себе ким завгодно.
— Я б хотіла, — озвалася Марія, — щоб ви… щоб ти був відвертий… «Раз хочеш на «ти» — хай буде так», — подумала вона.
— Відвертий? — повторив хлопець, — Вертіти… відвертати… певно, відкривати? Неточний вираз… Ти бажаєш, щоб я був відкритий?
— Так, — дружньо заохотила його Марія.
— Я ніколи не закриваю себе. Мій розум, серце, почуття завжди відкриті. Без цього відсутнє пізнання. Без цього відсутнє життя.
«Цікаве мислення, — подумала Марія. — Що ж, треба користуватися його ключем, щирістю і прямотою, відкритістю».
— Домовились, я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі про себе. А ти мені — про себе. Отже, перше запитання: хто ти і як тебе звати?
Хлопець уважно подивився на Марію, здивувався:
— Хіба той, хто привів мене сюди, не сказав тобі?
— Я не зрозуміла.
— Я говорив чітко. Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся.
Щоки Марії зарожевіли. Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки?
— На вашій планеті ім’я лише якийсь набір понять, що зовсім не стосуються того, кого тим найменням кличуть, — озвався незнайомець. — У нас відсутні такі імена.
«Знову марить», — майнуло в голові лікарки. А хлопець ласкаво продовжував:
— У нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона несе в собі свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на умовні звукові сигнали вашої мови. Але ти якось хочеш звати мене? Тоді дай мені ім’я сама.
