Лебедина зграя. Зелені Млини - страница 179
— Наказано роздати вітряки хазяям, щоб відновити їх. От і вам один вітрячок…
— Розумно! Розумно! — враз ожив Явтушок, вибіг на приступці: — А який, Савко? Який? Отой лівий чи правий?
— Як я стою — то лівий. А як ви — то правий. Ну так, правий, — повернувся Савка обличчям до вітряків.
— То, то, то! Правий! Бо ж лівий зовсім зотлів. Лечу!
Він побіг до хати, зодяг солдатську гімнастерку, озувся в кирзові чоботи, на ходу кинув Прісі:
— Ріж півника, отого попелястого, що піє невпопад. Сам Фабіян буде у нас снідати сьогодні.
— О боже, який великий пан! — засміялася Пріся.
— Чудна! Фабіян намітив мені вітряка. — Показав крізь віконце: — Отого правішого, правішого, Прісю. Хе–хе, неждано, негадано, і вітряк! Одне слово, ріж півника та напечи пампушок до печені, у Фабіяна зовсім нікудишні зуби, а хліб у нас черствий, як камінь, його і Фабіянів цапок не вгризе.
— Клопіт мені великий…
— Вітряк же, вітряк! — вигукнув Явтушок і побіг з хати.
Не чув землі під ногами, а в душі творилось щось таке, від чого Явтушок уже давно відвик. Вітряки ж малювалися на горі, наче каліки: один, кам'яний, геть вигорів, другий стояв без крил і без верха, ворожий снаряд стяв йому голову, і лише третій все ще скидався на вітряк, хоча й також був покалічений, мав лише півтора крила замість чотирьох. Саме про нього і мріяв зараз Явтушок, спинаючись стежиною по крутогору.
Прийшов, став, віддихався. А тут ні душі. Моторошно стало Явтушку наодинці з цими каліками. Згадав до того ж про Тихона Пелехатого, якого куркулі колись повісили тут.
— Гей, тут хто є?
З руїни старечий голос на те:
— Є! А то ж як.
У Явтушка задеревів язик, підкосило ноги, великим пальцем у правому чоботі не міг поворухнути, а то вже зле. Із–за руїни вийшов Танас Незаміжний, підтримуваний бабкою Килиною, правицю ховав за спиною. «Що б то могло означати?»
— Зараз, Явтуше… Зачекай…
Гадаючи, що дід Танас також прийшов отримувати вітряка, Явтушок заспокоївся:
— Доброго ранку вам. Сусідами будемо… А де ж Фабіян?
З правого вітряка вийшов Фабіян з цапком. Поправив окуляри, привітався.
— То що, Явтуше, будемо ділити вітряки?
— Отого б правенького мені. Я б за тиждень його і пустив, якби вітри… За один тиждень…
— Бачу… Виродок ти, Явтуше. Вавилонський виродок.
— А певно, ми всі вавилонські виродки. Хіба в тому наша вина, що вродилися саме тут? І я, і ти, Фабіяне, і дід Танас… І цапок твій… І баба Килина…
— Тьфу! — сплюнула баба Килина, обурена тим, що її названо після цапка.
— Беріть його на мушку, Танасе, а я прочитаю йому вирок.
— Беру! — сказав дід Танас, винісши перед очі руку з чимось іржавим. Тоді відшукав мушку, навів свою зброю на Явтушка. Рука тремтіла, як у пропасниці. Явтушок не зворухнувся навіть, для нього все скоїлось занадто зненацька.
— Швидше! — квапив Фабіяна дід Танас.
— Зараз, зараз. — Фабіян дістав з кишені папірець, розгорнув, почав читати:
— «Як стало відомо з достовірних джерел, громадянин Голий виказав окупантам полоненого Ксана Ксанича, колишнього старшину, який переховувався у Вавилоні літа нинішнього тисяча дев'ятсот сорок першого…»
— Я??? — обурився Явтушок.
— Не перебивай! — сказав Танас.
— «Цей суд чиню не од нинішньої влади, як тимчасовий правитель, наставлений живосильно, а іменем влади рідної, радянської, над громадянином Голим Явтухієм Оникійовичем, який у важку для Вавилона годину запродав душу свою і честь, зрадив Вітчизну…»
— Але ж я… Гей, люди! — вигукнув Явтушок. — Хіба ж я не бився за Вавилон?!
— Стій тихо, не заважай слухати, — наказав дід Танас, якому сподобалось те читання, рука його вже двічі падала разом з мушкою на чомусь іржавому і ледве поверталась у бойове положення.
Фабіян читав далі:
— «Виходячи з викладеного, я, Левко Хоробрий, вважаючи себе представником радянської влади у тимчасово окупованому Вавилоні, виношу смертний вирок громадянину Голому Явтухію Оникійовичу, моєму колишньому другу і побратиму, без права поховання його на цвинтарі. Нехай його тіло з'їдять вавилонські собаки, а кістки його нехай тліють під небом, доки не перетворяться у прах і тлін».
— Все? — запитав Танас, підтримуваний Килиною. Сили його вичерпувались, іржаве одоробло у руці тремтіло. То був «сміт» з часів Кримської війни, лише дужий матрос міг би совладати з тим одороблом.
— Щось маєш сказати, Явтуше? — запитав суддя у окулярах.
Явтушок хотів сказати, що зрадником себе не вважає, однак останні слова вироку так пройняли його (слова про кістки), що Явтушок не зміг вимовити й слова на свій захист, і якщо його мозок надавався до чогось, то хіба що до того, що він сам (мозок) поза волею Явтушка прийняв рішенець про втечу. Ноги відтерпли, і великий палець у правому чоботі, контужений на війні, заворушився. Явтушок ожив, посміхнувся до суддів:
— Ходімо з'їмо півника, а тоді вже розстріляєте мене, коли я такий ворог… Пріся зарізала півника на сніданок… Для вас зарізала…
— Ні, Явтуше, півника ми з'їмо самі. За твою душу. А ти кажи, що там у тебе. Мо', маєш щось передати діткам, Прісі? Сусідам? Німцям?..
— Маю…
— А що?..
— Що??? — крутнувся на місці дзиґою і так залопотів по стежині вниз, що й вихор не встиг би за ним.
— Стріляйте! — наказав Фабіян.
Дід Танас скинувся, пальнув услід Явтушку, але куля не влучила його, й не тому, що стрілець недобачав і караюча рука притомилась, а тому, що вони вже тут, біля вітряків, домовились з Фабіяном не вбивати його — то був символічний розстріл Явтушка, розстріл на майбутнє. На Явтушка завалували собаки, щодалі, то напосідливіше. Власне, не було там ніякого Явтушка, а звивистими вуличками мчав від смерті сам лише його дух. Коли він дістався подвір'я, то Пріся саме різала півника за хлівцем, на тому лобному місці, де різала чужих качок на борщ.
