Таємниця галицького Версалю - страница 24
Великодній стіл блищав від столового срібла й відповідав усім численним критеріям обідів для вищої шляхти: ковбаски, кров’янки, зельци; фаршировані щупаки й смажені в сметані коропи; молочні поросята, запечені в печі на вишневих дровах; бігос, журек із білою ковбаскою; кекси, завиванці, тістечка й високі паски — асортимент тішив і очі, і вибагливі магнатські животи. Усю ту смакоту заливали великою кількістю угорського вина. Анна Ельжбета сиділа біля майбутньої свахи, а Щенсний — біля Жозефіни. Повна й енергійна Марія Амалія Мнішек любила життя в усіх його проявах і ні в чому собі не відмовляла: ні в коханні, ні в спілкуванні, ні в обновах, а за столом узагалі наминала з таким апетитом, ніби щойно зійшла на землю після тривалого плавання на кораблі Ноя. Її чоловік споглядав усі ці вподобання молодшої на майже двадцять років дружини зі спокійною поблажливістю, яка вистоялася й закріпилася у двох попередніх шлюбах і загартувалася на посаді великого коронного маршалка серед нервових, гонорових і сварливих депутатів-шляхтичів.
— Боже, який же то стіл ладний! Як то вже ти, Анно, постаралася, — лила мед у вуха пані Потоцькій майбутня сваха. — А пам’ятаєш, як то розказували колись про весілля Марії Зоф’ї Сенявської-Денгофф? Ми з тобою ще маленькі були…
От і влила порційку дьогтю: ще б не пам’ятала Анна Ельжбета! Та той спогад довгим і товстим цвяхом на десятиліття застряг у головах усіх батьків, на яких очікували весільні клопоти, бо підхід до тієї справи ґрунтувався на ще одному принципі гоноровості: «Усрайся — не дайся!» — що передбачало обов’язково перевершити за пишністю і, відповідно, витратами весільних лідерів. Та рекорд весілля Зоф’ї вже майже тридцять років стояв на недосяжному п’єдесталі. Губи Анни Ельжбети, як завжди під час неприємної для неї мови, перетворилися на стиснуту зморщену дудку, і вона лише сухо хитнула головою, зате Жозефіна із зацікавленим усміхом очікувала на продовження.
— Розкажи, мамцю, я ще того не чула.
— О-о-о, — енергійно доплямкуючи, голосно розпочала Марія Амалія, — то була поді-і-ія! Вони на шляху до своєї кам’яниці у Львові, на площі Ринок, поставили аж шість веж, і той шлях освітлювали шістсот смолоскипів! Ти уявляєш — аж шістсот! Які ж то грошиська пішли… — Від невеликої паузи повіяло заздрістю. — Але то ще не все: з чотирьох вікон будинку виставили такі до-о-овгі труби для дощівки, і по них, увага, — пані підняла вказівний палець, — цілу годину лили з бочок угорське вино. Увесь люд Львова напився до срачки, а хто не подужав уже пити, той купався в ньому. Підставляли відра й навіть коней поїли. Ото була забава! — Марія Амалія енергійно змахнула рукою, видавши коротке «А!», що в перекладі означало «Колись було літо-літо, а тепер зима; колись були гулі-гулі, а тепер нема…», і встромила виделку в соковитий шматок поросяти.
Щенсний глянув на батька: історію його невдалого женихання до вдови Сенявської він також знав. Старий Потоцький і бровою не повів: хоча йому було й неприємно, та час уже притупив емоції; удвох із Мнішеком вони стиха обговорювали якісь політичні справи. Щенсний відчував потребу що-небудь сказати, тож вирішив догодити майбутній нареченій.
— Можна я вам покладу… — ковзнув поглядом по столу, — кекса?
Жозефіна скосила свої котячі очі в бік Щенсного й з холодною усмішкою кивнула. Станіслав узяв рукою тістечко й поклав його на тарілку Жозефіні. Дівчина знову звернула до нього ангельський безхмарний погляд.
— Спасибі, пане Щенсний. Колись, може, я прийму з ваших рук усе що завгодно, навіть отруту. Та кекс треба було взяти лопаточкою…
Знайомі почуття від виховних бесід змусили Щенсного почервоніти й запустили ланцюгову реакцію принизливих спогадів і замішання, тож хлопець надовго замовк. «Боже, яка простота… І вона має бути моїм чоловіком… Нічого, переживу… Добре, що він не єдиний чоловік у цьому світі», — подумала Жозефіна, вишуканим жестом підняла бокал і пригубила токайське вино. Зате мамуся, як завжди, усе робила з повною віддачею — по-чоловічому енергійно осушувала келих за келихом. «Та-а-ак… Треба її звідси вже відтягати…» — подумала Анна Ельжбета й встала з-за столу, подаючи тим самим сигнал для решти гостей. Усміхнулася так привітно, як тільки змогла.
— Дороге панство, прошу вас до танців.
Сите й приязне товариство плавно перетекло до танцювальної зали.
— Панно Жозефіно, дозвольте з вами потанцювати, — Щенсний нарешті опанував себе і в парі з красунею Мнішек став до полонезу.
Цей урочистий танець завжди відкривав усі бали й мав іншу, дуже показову назву — «ходзоний», тобто «ходжений». Оркестр упевнено й чисто заграв плавну мелодію — красиві пари неспішно почали свій правильний геометричний рух по периметру зали. Щенсний, повільно виходжуючи біля красуні Жозефіни, раптом зловив себе на думці, що, хоча вона й гарніша від Аделі, та не викликає в нього такого внутрішнього хвилювання, як його партнерка зі сцени, а Жозефіна, начепивши застиглу портретну усмішку, згадувала свого домашнього палкого залицяльника. Погляд молодого Потоцького впав на дуже цікаву юну особу, що граційно походжала в парі з літнім чоловіком, швидше за все, батьком, бо обоє мали дуже подібні красиві й виразні очі. Очі Станіслава й тендітної панночки зустрілися, і Щенсний відчув якийсь внутрішній зойк, що аж віддав болем у сонячному сплетінні; ще один погляд — і дівчина відповіла йому гарною й щирою усмішкою, яку панич так рідко бачив серед свого фальшивого оточення.
