Таємниця галицького Версалю - страница 29
— Та питався, скільки тобі років. Ми кажемо: «Сорок шість»…
— А він що?
— А він задумався, так дивився, дивився на тебе, а потім і каже: «Ну, то вже більше й не буде!»
Анна Ельжбета з широко розплющеними очима перетравлювала жорстоку інформацію, сприйнявши її за чисту монету, допоки Марія Амалія вже більше не змогла тамувати сміх і випустила його із себе звичним диким реготом.
— Заспокойся, — додала опісля, — виспатися казав і відлежатися. То ти що спиш, то спиш: уже й десята скоро буде.
— Десята?! — Пані Потоцька з неочікуваною спритністю зірвалася з ліжка. — Десята… десята… Боже ж мій, уже десята… Вистава, гості… — Життя палацу знову входило у жваву колію.
Шляхетні гості Потоцьких, зручно вмостившись у м’яких синіх кріслах, ліниво очікували дива підняття блакитної театральної завіси. Старше панство мало доволі пом’ятий вигляд, та що вдієш: усі знали межу, за якою починається старість — це коли всю ніч спиш, а зранку виглядаєш так, ніби цілу ніч пив, гуляв і кохався… А вчора таки ще й погульба-а-анили. Зате молодь теж відповідала своєму стандарту — виглядала так, ніби всю ніч спала, хоча пила, розважалася й кохалася.
Сухий стук палички диригента — раз, два, три — і полилася небесна музика «Великодньої кантати» Йоганна Себастьяна Баха. Чисте й жваве багатоголосся інструментів наповнювало душі відчуттям щастя; звуки флейти й скрипки нагадували чудовий спів весняних птахів; швидкий темп повертав старих у молодість, а молодим додавав енергії. Навіть якби більше нічого й не відбувалося, усі й так були б задоволені, але на них чекала вистава за п’єсою Метастазіо.
Уривок кантати було закінчено, розігріта публіка емоційно поаплодувала і оркестру, і піднятій завісі. Хор в античних туніках на тлі класичних колон, синього неба й величних пірамід потужним багатоголоссям почав ораторію на честь далекого й невідомого царя Демофонта та бога Аполлона, який потребує вродливої юної жертви. Вихід царевича Тіманта — молодого Потоцького — глядачі зустріли з ентузіазмом; у накидці й грецьких сандаліях він нагадував не то янгола, не то юного грецького бога.
«А ноги має гарні», — подумала Жозефіна. Його сценічна таємна дружина Діцея-Аделя теж викликала захоплення, особливо в чоловічої частини аудиторії: простий крій сценічного костюма, що нагадував нічну сорочку для літньої ночі, окрилював політ хлопської фантазії, і не одна старша мотря пустила гострого ліктя чоловікові в ребра, щоб підібрав відвислу щелепу. Щенсний, здавалося, народився для сцени: гарна дикція, постава, рухи зробили б із нього харизматичного артиста, та життя приготувало для Станіслава всі ролі поза сценою. А поки що він натхненно перевтілився й вжився в образ, який йому дуже подобався — неслухняного сина, що встиг потай від батьків одружитися. Недитячі пристрасті, які вирували на сцені, викликали сильну емоційну реакцію зали; на лицях читався живий інтерес до розвитку подій, особливо коли цар Демофонт вирішив-таки принести в жертву таємну дружину сина Діцею, а для зміцнення своєї монархії насильно одружити сина з царівною Креусе. Кожна пані в глядацькій залі була і Діцеєю, і Креусе водночас: Діцея — це була їхня невтілена й розтоптана якщо не любов, то мрія про взаємне кохання, а царівна Креусе — символ невідворотності шлюбу за жорстоким майновим розрахунком…
Усі з нетерпінням чекали на вихід із життєво патової ситуації того часу: може, було якесь рішення, про яке ніхто й не здогадувався, і життя могло б… Та навіть бурхлива мистецька фантазія Метастазіо не хотіла здійснювати революцію майнових відносин через якесь там скороминуще кохання: Діцея виявилася справжньою донькою Демофонта, з чого — багатим і владним царівнам можна все — слідував щасливий і передбачуваний фінал і збережена глядацька енергія для непотрібного самоаналізу й мук сумління з приводу питання «Гроші чи кохання? Кохання чи гроші?». Звичайно ж, гроші, і тільки вони — любі, вічні й гарні… А кохання — через гроші, після грошей, на грошах, завдяки грошам. Життєва дилема, що її колись вирішував кожен, знайшла своє підтвердження на сцені. Та театральний адреналін, закачаний виставою, полоскотав і фантазію, і спогади глядачів; розпашіле панство дістало запальний блиск в очах і переконання в правильності й незворотності свого життя… Маленький потішний онук Потоцьких теж був задіяний у виставі як син Олант від таємного шлюбу Тіманта й Діцеї. Коли шляхетна публіка тішилася виходом Щенсного з племінником на руках, не в одну голову затесувалася та сама думка: «А хлопець уже й не хлопчик… Можна, можна й одружуватися…» — і після обсервації зали всі спиняли свій погляд на найбагатшій кандидатці… Жозефіна Амалія спостерігала театральне дійство з поставою й незворушністю вродливої й усміхненої скульптури. Попри юний вік, вона добре володіла собою й маскувала справжні емоції: довгі роздуми про світ і людей переконали її в необхідності прилюдно виявляти тільки ті почуття, які оточення хоче бачити від багатої й завдяки цьому незалежної абсолютно ні від кого панянки. Тож скульптурно застиглий усміх сигналізував про самодостатність, власну думку й відсутність інтересу до менш насиченого життя нижчої шляхетської касти. Більшу частину вистави Жозефіна за своєю усміхненою декорацією займалася порівнянням Щенсного і Йозефа: як і кожен, хто входить у світ любовних стосунків, свідомо чи не свідомо вона шукала кращого, і результат того аналізу був не на користь Щенсного. Ота роль, яку він грав сьогодні на сцені, була відображенням його власного життєвого образу: царевич, який не здатний твердо сказати своє, поставити власне «я», захистити свою дружину, дитину. Попри всі виверти сюжету, жіноче начало Жозефіни добре відрізало основне, і хоча то була лише вистава з вкладеними у вуста артистів чужими діалогами й думками, та інтуїція й вчорашнє спілкування довершили повний портрет майбутнього чоловіка: «Занадто, занадто вже м’який. Чоловічого в ньому мало. Гарний — так, але що та краса без сили, напористості, твердості в характері. От Йозеф… О, мій любий Йозефе…»
