Таємниця галицького Версалю - страница 37
— Так, ясновельможний пане, так і буде.
Найбільше допомоги потребували халупники й захребетники: перші зовсім не мали землі, тільки таке-сяке житло, а другі ну нічогісінько не мали за своїм хребтом — власною була тільки душа, тож догоджали, наймитуючи, іншим. Щоправда, у Виткові таких було зовсім небагато, бо майже третину становили євреї, які мали дохід у ремеслах і традиційно в комерції.
— Може, пообідаєте в нас отут? — несміливо запропонував війт, і Потоцький уже навіть рота розтулив для згоди, як:
— Ні, ні! — категорично заперечив маршалок Сіраковський, і, узявши трохи вищого Щенсного під лікоть, наполегливо відтіснив свого дорогого, ну дуже дорогого пана до карети. — Нема чого в такому бруді навіть слину випускати. Я за тебе шкірою своєю відповідаю… Тож вибач, мій пане, трохи поголодуєш, — бурмотів Кароль дорогою до карети.
Травневе сонце вже добряче припекло, і задушливе повітря ковдрою накривало людей.
— Напевно, дощ буде або й гроза, — витираючи спітніле обличчя, видивлявся у вікно карети Сіраковський. — Нам би ще якось до Обертова встигнути й до Полового. Одне на північ, друге — на схід, трохи довго буде. Давай, Щенсний, спочатку до Полового, а потім, як будемо вертатися назад, до Обертова.
— Каролю, а ти срібний посуд узяв? — хитро почав підходи до обіду Щенсний.
— На жаль, ні, — зітхнув маршалок, — та як ви, пане, не можете без нього, то я ту печену качку сам з’їм, що ж робити, — підтримав жартівливу хвилю Сіраковський, витягуючи плетений кошик із їжею. — Для здоров’я й за здоров’я — простягнув Щенсному срібного келишка із самогонкою. — Першим миєш руки, а другим — середину.
— Смакота яка! — зголоднілий Щенсний наминав качку, яка на свіжому повітрі смакувала більше, ніж на срібних тарелях у палаці.
— І не кажи, Щенсний… Я під час полювання теж встрелив три качки! — щебетун Кароль остаточно ввійшов у свою звичну кондицію.
— Дикі? — поцікавився Потоцький.
— Ну, вони були, може, і не дуже дикі, а ось їхня господиня…
Після Полового одежі й харчів на підводах залишилося не так уже й багато, і добре вимученим дорогою та майже літньою спекою людям і коням уже б варто було відпочити, та відвідин потребувало ще одне невелике село вбік від Виткова — Обертів. На небі почали збиратися високі сірувато-чорні купчасті хмари; посилилися пахощі лугових квітів і трав, десь далеко вже гриміло — насувалася життєдайна й непередбачувана травнева гроза.
Двоє дівчат-підлітків, сховавшись у лісових хащах, розглядали стару перекошену дерев’яну хатинку.
— Диви, Кордулько, скільки сушиться всякого зілля, — азартно шептала старша молодшенькій.
— То вона тим людей лікує? — цікавість Кордулі брала гору над боязкістю. — А миші, сушені миші ти там бачиш, Гертрудо?
— Ні, здалеку не видно, підсуньмося ближче.
Юнки з відважним блиском в очах навприсядки посунули в напрямку хатинки. Вінки з лісових трав і лляні плаття добре їх маскували. Весь ґанок був обвішаний пучками усіляких трав: кропиви, конвалії, лепехи, м’яти, а в одному з кутків висіли шкіри змій, коло них — курячі лапки. Двері хати заскрипіли, і звідти вийшли дві жінки.
— То ти, Ганю, запам’ятай: усе варити й по склянці до їди пити, і попустить та болячка твого чоловіка за тижнів зо два…
— Так, так, Іванно, дуже, дуже велике тобі спасибі, а то нема гіршої біди в хаті, як слабий і прикрий хлоп — усе йому не так: як не срачка — то болячка… Ще яєць тобі скоро принесу: кури вже починають нестися. Ну все, бувай здорова, — проторохтіла вдячна молодиця й швидко пішла лісовою стежиною в бік села.
Літня знахарка в довгому платті із запаскою неквапно поправила квітчасту хустку на голові й зайшла в хату. Дівчатка вперто пробиралися ближче й ближче: їх цікавив невеликий темний шпихлір — хоч без жодного віконечка, зате з великими шпаринами. Хутко допитливі очі вивчали таємничу напівтемряву.
— А що ж ви тут забули?! — голос ззаду і за мить — сильний звук грому змусили дівчат заверещати від страху, а ноги чимдуж, не розбираючи дороги, понесли додому…
Щенсний у лісі вийшов із карети трохи розім’яти ноги. Природа відчувала грозу: повітря сильно пахло зеленню й свіжістю, гра світла й тіні різко виокремлювала обриси вікових дубів і сосен, сила небесної музики, наростаючи, усе більше нагадувала величну кантату, і усміхнений юнак відчув себе частиною якоїсь прекрасної казки. Неподалік від дороги ріс здоровенний цікавий гриб із багатьма шапинками, які поверхами стояли одна на одній, та починалися всі з однієї ніжки. Панич присів і зацікавлено почав його розглядати. «Може, забрати із собою — Вольфу покажу?» — заледве встиг подумати, як щось зненацька збило його з ніг — Щенсний уже лежав на спині, а зверху була неймовірної краси дівчина з виразними синіми очима й розкішним квітковим вінком на густому русявому волоссі. Мить — і лісовичка щиро засміялася, блискавично сп’ялася на ноги, і тільки кущі зашаруділи. За хвильку біля ошелешеного хлопця промайнуло ще одне подібне, тільки менше диво, яке мало цілком людські риси й голос: «Гертрудо, почекай! Гертру-у-до!»
Здивований Сіраковський намагався осмислити картину: Щенсний лежав, розкинувши руки, у ногах височів гриб-баран, а панич, широко всміхаючись, дивився в небо й не зважав на великі краплини дощу, що вже пробивалися через листя. «Усе, усе… недопильнував, пропав я…» — було першим, що подумав Кароль.
— Щенсний, ти… що? До янголів хочеш чи гриб тебе так вразив? Та не отруйний він, — тупцював навколо Кароль, намагаючись зрозуміти, що сталося.
