Таємниця галицького Версалю - страница 47
— Моя гарна панно, ви ж не знаєте, чого чоловіки так люблять коней. Чоловіка думка несе далеко-далеко, і кожен чоловік хотів би теж мати чотири ноги, щоб понестися за тими думками так швидко й далеко, як кінь, та Бог дав тільки дві, то й тягне нас до коней. — Людвіка щиро засміялася, а Кароль продовжував: — Та й не можна довго ні коням у стайні, ні чоловікові вдома залишатися — обоє застоюються й марніють.
— Я вже теж марнію вдома, візьміть мене. — Людвіка хотіла не так коней, як товариства.
— А жінки, панянко Потоцька, як ті красиві квіти, яким краще вдома — без вітру, за доброго догляду… Людвіко, ви розквітаєте, як прекрасна троянда, на яку хочеться дивитися й дивитися… Ми маємо трохи далеку дорогу, і для такої трояндочки, як ви, вона буде обтяжливою. Я вам обіцяю, що завтра, у неділю, ми покатаємося верхи Кристинополем. Гаразд?
— Але твердо обіцяєте, пане Каролю? — присипана компліментами Людвіка була майже щаслива, і Сіраковський поспішив до Щенсного.
Молодий Потоцький помітно хвилювався: то зачісувався перед дзеркалом, то поправляв сорочку, то знову пригладжував густе хвилясте волосся.
— Честь, мій пане! — Маршалок спостеріг ті приготування й на мить замислився. — Щось мушу в тебе спитати, Щенсний, — здалеку почав Сіраковський. — Може, то й не моя справа, та вже як я їду з тобою, то виходить, що трохи й моя…
— Так, Каролю, кажи. — Потоцький повернув голову до секретаря.
— Як селянин садить поле, то він сподівається на врожай, а як його жона садить квочку, то хоче курчат; як я беру вудку і йду на річку — думаю, що спіймаю велику рибу… На що сподіваєшся ти, пане Потоцький?
Щенсний сповільнився у своєму вифранчуванні й глянув розгублено на товариша.
— Ти, чесно кажучи, заскочив мене зненацька… Я, Каролю, не знаю, куди йду… Та вона мені дуже, дуже подобається, і я не можу ні про що більше думати… І як уже ти заговорив алегоріями, то й я тобі скажу так: чого сонце сходить на сході й котиться не на північ, не на південь, а на захід?.. Чого річка тече в море?.. Чого буває літо й зима, а не інакше? — Кароль уважно слухав, куди хилить панич, а Щенсний продовжив: — Бо воно має бути так і тільки так, а не інакше, правда ж? Тільки йде воно за законами природи, а тут — за людськими… Те, що мене штовхає до Гертруди, більше й могутніше за мене, і… Я, напевно, недостатньо сильний, щоб чинити цьому супротив, розумієш?..
— Та я тебе розумію, Щенсний. Вона, скажу тобі правду, і мені самому сподобалася, та бачу, що прихильніша до тебе… — Сіраковський зітхнув і продовжив: — Але сьогодні я трохи про інше, бо моя голова нині холодніша, аніж твоя. Завжди, як починаєш їхати чи йти, то ти знаєш, куди хочеш і на що розраховуєш наприкінці шляху. Ти маєш думати про те, до чого можеш прийти, розумієш, Щенсний? Тобі ж тато з мамою призначили, до кого ти мусиш рухатися. — Молодик кивнув на портрет Жозефіни. — То чого ти сходиш на іншу стежку? Ти думав, куди вона приведе?.. Бо вже як ти за природу, то й я тобі скажу так: ніхто не бачить, як вода випаровується: потихеньку, помаленьку й не видно, та вже як вона в хмари набирається й грозою суне — отоді вже всі навтьоки…
— Ти за яку грозу? — уточнив Потоцький.
— Та, прошу пана, навіть за дві: або ту, що ти можеш наробити, або ту, що зроблять твої тато й мама, — то без різниці, бо в обох випадках я сухим аж ніяк не вийду. А в другому випадку, перепрошую, ще й без яйок залишуся: твоя мама з них яєшню приготує… І тоді дівчата точно мені вже не смакуватимуть — буду не хлоп, а каліка, доведеться в монастирі целібату дотримуватися… А я б того не хотів, бо люблю м’ясо, горілку й дівчат — отак, — закінчив Сіраковський.
— Боюся, Каролю, що то буде яєшня на більшу пательню, — засміявся Щенсний, — та не будемо наперед загадувати, пливімо за течією, а там кудись та й винесе.
— Гм-м, тепер так, а після як? — гнув своєї Кароль.
— Не знаю. Кажу тобі: хоч миска з пирогами, хоч дідько з рогами, їдьмо вже, — урвався терпець Щенсному.
— Чи далеко панство зібралося? — поцікавився конюший Вільчек, виводячи коней для Потоцького, Сіраковського й двох гайдуків.
— Та… Так, аби вдома не сидіти… І кров молоду розігнати — свою й кінську, — ухилився від прямої відповіді Кароль.
— Вважайте, щоб сідло зручне було, а то так кров розженете, що баби довго не захочете, — застеріг Вільчек.
— Та ти знаєш, Яне, а то було б не зле, зовсім не зле, — по-змовницьки підморгнув Сіраковський.
Вершники рушили, а Вільчек довго стояв у задумі: «Агнешка… Точно вже всім розкудкудакала, стерво…»
Майже півтори години галопу — і вершники опинилися у Виткові. Численні дітлахи з цікавістю споглядали рідкісну появу багатого панства в їхній місцині. Сонце вже наближалося до заходу, коли процесія повернула в бік Сушна. Ліс тішив приємною прохолодою й безліччю пташиних співів. Вершники спішилися й повели втомлених коней під вуздечку: далася взнаки дорога завдовжки двадцять п’ять кілометрів.
— Ну як ти, Щенсний, витримав ту дорогу? — поцікавився Кароль.
— Коли я думаю про неї, Каролю, то сили звідкись наче прибувають. — Щенсний трохи втратив той лоск, який наводив удома, та молодість на те й дана, щоб завжди залишатися вродливим — спітніле обличчя й рум’янець навіть додавали йому привабливості й шарму — то були ознаки справжньої чоловічої впертості, що сподвигла його на такий довгий шлях і яка так подобається дівчатам.
— А сурма твоя як там після сідла, ще сурмитиме чи ні?
— Пане Каролю, моя сурма готова навіть до бою, — віджартовувався Потоцький.
