Таємниця галицького Версалю - страница 68
— Ну то й хай чекає, чого спішити… Тобі он заледве шістнадцять сповнилося… — Далі з нерозумінням дивився то на листа, то на доньку. Гертруда мовчала: їй не вистачало духу, щоб сказати правду.
— Та Якубе, чого ти женеш коней, — вступила в розмову Анна. — То ж усе так і буде: спочатку заручини, потім обговорення дати весілля, далі вже отримання в консисторії дозволу на шлюб і аж потім весілля. За часом воно так і виходить, навіть іще й довше. Та й не має отой молодий чоловік жодних лихих намірів: шляхтич же, як-не-як. Та якби мав, то хіба б надсилав такого листа?..
Якуб повагався. Аргументи дружини переконали його.
— Напевно, Анно, ти маєш рацію. Не будемо спішити з висновками. Приїде — сам усе розтлумачить… Цікаво, а як вони з Мнішеками розходитися будуть? Тож як ляпас по обличчю, ще й таким великим панам. — Сумніви знову почали брати батька.
— Може, після вступу в оту організацію Потоцькі злетять так високо, що їм буде начхати на їхню образу? — припустила Анна.
— Боже, дружинонько моя люба, куди ти завернула… Хто такі Мнішеки, а хто такі ми! Та на нас у десять разів легше начхати, аніж на Мнішеків, чи до зльоту, чи після нього. В упряж до баского коня шукають такого самісінького, і ти знаєш то… Щось тут не те… Не знаю, що саме, але однозначно не те… — замислено закінчив батько.
— Ну то що, будемо приймати ту пропозицію й щось відписувати чи ні? Гінець чекає, — нагадала Анна.
— Та будемо, звісно, що будемо. Як то кажуть, згрубша все ясно: є пропозиція від дуже доброго нареченого — треба приймати; раз кличе нашу доньку заміж, по-дурному буде комизитися, нехай… А оті незрозумілі деталі спитаємо згодом, так і бути…
— Боже, як я рада вас бачити, отче Ігнатію! Щось ви геть забули про свою вірну приятельку. — Анна Ельжбета була суцільна приязність.
Гладенько виголений отець ордену єзуїтів галантно вклонився жінці.
— Справи, пані Анно, геть замучили. У тому вирі різанини й змін усім нам важливо і вціліти, і здобути відомості, що де робиться й готується… Ви ж знаєте: вороги церкви й нашого папи, живого намісника Бога на землі, не сплять, ой не сплять: хочуть від нас і паству відрізати й собі забрати, і думки крамольні посіяти.
— Пане Ігнатію, то як чимось треба допомогти, ви кажіть. Життя — така річ: сьогодні я вам допомагаю, а завтра, можливо, теж потребуватиму вашої допомоги. — Потоцька віддано дивилася на чоловіка, одягнутого в цивільний одяг (єзуїтам це було дозволено, як і ще дуже багато чого аж до порушень заповідей Божих, аж до вбивства — усе в ім’я захисту слави Божої).
Ігнатій продовжив:
— Та переживає наш римський престол через те, що Росія веде свій наступ на нашу паству, ставлячи тим під сумнів вищість католицизму, а згодом і забере люд у своє лоно… А то, ви знаєте, зменшить і кількість істинних вірян, і доходи церкви… Та як ви готові, пані Анно, нам допомогти, це вже добре, — усміхнувся отець Ігнатій, — бо в нас є до вас невелике прохання. — Анна Ельжбета засовалася в кріслі, а отець Ігнатій вкрадливо продовжив: — Я знаю, що ваш чоловік, пан Потоцький, має відомості з усіх усюд. А ще до нього у двері регулярно стукають посланці Росії й російського війська з тією самою пропозицією — відкрито перейти на їхній бік. Ми б просили вас, шановна пані Анно, вникати в їхню мову й переказувати її нам — мусимо знати про підступні плани московитів.
Пані Потоцька замислено похитала головою.
— То ви просите мене шпигувати за власним чоловіком?..
— Боже збав, пані Анно, ні. Ми знаємо позицію вашого чоловіка — вона є відданою Ватикану. Але, як усім відомо, лихий не спить, і він переманює — мусимо достеменно знати російські плани, — з ввічливою усмішкою очікував на відповідь отець Ігнатій.
Потоцька помовчала трохи, — для годиться, щоб не думав, що задешево купив, — і поважно хитнула головою.
— Гаразд, отче, я зроблю це для вас… До речі, ще я хотіла б у дечому вам довіритися… Це радше мої сумніви… — Анна Ельжбета м’яла мову, як затверділе тісто, і отець Ігнатій уважно викліпував очима. — Мені чи то ввижаються, чи то я їх бачу… якісь істоти… зовсім не Божого вигляду, — нарешті сформулювала думку пані.
— Ви бачите породження пекла — так я зрозумів? — Отець Ігнатій зовсім не був здивований тим, що почув. Анна Ельжбета кивнула, і величезний камінь у її душі наче полегшав. — Не потрібно їх боятися, пані Потоцька, вони тільки й чекають, щоб ви злякалися настільки, що вже можна буде вами керувати. Колись і вони були Божими істотами, тільки непослух і гонор вигнали їх із раю. І сильно вони гордяться тим непослухом і дикими витівками, а насправді теж підпорядковуються своєму головному. Так що і їх можна змусити робити те, що хочете ви, а не вони.
— Як саме? — Жінка була ошелешена новою точкою зору на чортів і новими горизонтами людського співжиття з ними.
— Не знаю, пані Анно, — ухилився від правдивої відповіді отець Ігнатій, — та в одному є впевнений: не слід їх боятися. Щира молитва вам допоможе. Отці ордену прочитають за вашу стійкість певні молитви, тож, думаю, вам незабаром стане краще, то однозначно. А поки що не бійтеся нікого й нічого, і, — перехрестив Анну Ельжбету, — Бог із вами, він вас любить і захистить.
За кілька днів до маєтку Потоцьких приїхав російський посол Волконський. Велика срібляста перука покривала і голову, і істинні думки дипломата. Якийсь наліт фальші був в усьому його вигляді: і в отій перуці, і в наклеєній приємній усмішці, яка завжди була однакова. Лише дуже гордовитий погляд виказував чи то родову, чи національну пиху, а чи то й то вкупі, бо голова чоловіка ніколи не опускалася вниз, а лише оберталася в компанії з шиєю, як один негнучкий кронштейн, уліво чи вправо. Потоцький прийняв його у своєму кабінеті.
