Таємниця галицького Версалю - страница 77
Кристинопільський орган відносив душі присутніх у піднебесся. Усі щиро раділи святу народження Боголюдини, завдяки якій не лише мають правила співжиття, а й чують таку божественну музику. Вона породжувала в Щенсному впевненість у тому, що все-все буде добре. Завтра його весілля. Та ні, не весілля, бо нема веселощів і не буде. Завтра його шлюб. З нього спаде камінь вини перед Гертрудою й Коморовськими, але звалиться брила брехні й очікування важкої розмови з рідними — ні завтра, ні післязавтра не буде легше. А коли настане полегшення — невідомо…
Зранку 26 грудня карета з вифранченим Щенсним повільно викотилась із двору.
— Мамо, я в Сокаль, на різдвяну службу в костел, — хай побачать, що ми про них пам’ятаємо, — довірливо повідомив матусі, і та втішалася політичній далекоглядності сина: правильний хід, правильний — люди мають бачити свого господаря, особливо в церкві на великі свята й поближче до ксьондза — це майже як коло Бога… Нічого так не змушує люд шанувати й слухати свого пана, як його німа присутність у святому місці — повна ілюзія і рівності, і єдності — і з Богом, і з народом. Так було, є й буде незалежно від часу…
Згодом карета звернула на бічну дорогу й поїхала через ліс у протилежному напрямку — на Сушно. Сіраковському наче заціпило: співучасником надто важкої справи зробив його Потоцький… Спитають із нього точно не як із маршалка. Швидше як із чорта, якого дивом вдалося зловити. І змусять відповідати за всі гріхи як не людства, то всієї Речі Посполитої щонайменше… Кароль не любив брехати. Та останні півроку його мовчазна брехня, рятівна для Щенсного, ставала дедалі міцнішим зашморгом на його сумлінні, а інстинкт самозбереження все наполегливіше змушував метатися в душі Сіраковського дурні передчуття. Кароль глянув на Потоцького в надії позичити в того впевненості, та розширені зіниці Станіслава Щенсного були промовистіші за те важке мовчання, що вже діставало в повітрі зримі обриси великої каменюки.
— Що відчуваєш, наречений? — нарешті поцікавився Кароль.
Потоцький зосереджено облизав пересохлі губи, глянув тривожним поглядом на товариша.
— Навіть не знаю… Якби була можливість опинитися або в дуже старому часі, або в дуже далекому звідси новому, я б не відмовився. Якось хвилююся, чи що… Навіть не хочу думати, що то далі буде… Та хоча воно саме в голову пре… І все якесь таке — не дуже добре, правду кажучи.
— Але ти кохаєш її? — вирішив підтримати розгублений дух пана-товариша Сіраковський.
— Та коли думаю про неї, то все оте решта наче тьмяніє й задкує від мене. То кохання — як думаєш? — несподівано обірвав тягучість мови Щенсний.
— Та… так, так, то кохання… Хоча коли вже є дитинка в утробі, то вже й порядність, може… Не знаю, Щенсний. Та добре ти робиш однозначно: по полю ти гарцював, ниву ту ти засіяв — час збирати свій врожай. Іншого виходу нема.
Обоє майже одночасно важко зітхнули й втупили задумані погляди у вікна карети. Витків здивованими поглядами зі всіх хат проводжав святкову карету свого молодого пана — сотня версій зародилася в головах: невже в оте нещасне своє Полове при святі поїхав? І чого? Витків же більший… А мо’, у гості до іншого пана в Радзєхув їде? Та ні, з якого дива такий великий дідич до меншого буде їхати… А чи до панів Мнішеків у Щуровичі? Та ні, ті в Кракові більше часу проводять. Та й улітку чогось у тому напрямку кілька разів скакав…
На сушненській дорозі на них уже чекала карета Коморовських. Схвильована Гертруда все переживала, щоб якась неприємність укотре не стала перепоною Щенсному, і з полегшенням зітхнула, побачивши усміхнене обличчя коханого.
— Богу дякувати, — перехрестився Якуб, за ним — Анна з Кордулею. — Їдьмо, — подав знак кучерові.
Два екіпажі повільно покотилися затверділою від перших морозів лісовою дорогою. Згодом їх зустріли рівні пічні димки невисоких дерев’яних хаток Нестанич; десятки допитливих дитячих і дорослих очей споглядали через маленькі віконця картину з іншого світу — панів-напівбогів у розкішних колісницях, запряжених баскими конями. Та в церкву нікого не пропускали: слуги Коморовських відтісняли переляканих, та наполегливих у своїй цікавості людей подалі від гарної дерев’яної, збудованої без єдиного цвяха церкви — пани мали сьогодні свою мову з Богом, і вона була не для всіх вух. Напівтемрява, просякнута стійкими церковними запахами вкупі з ароматом старого дерева, готувалася стати свідком не просто таїнства, а ще й дуже прикритого таїнства — народження нової сім’ї Потоцьких. Кроки нечисленних учасників шлюбної процесії відлунювали в кожній душі якимось чи то острахом, чи то не дуже добрим розумінням майбутнього дійства, змушуючи присутніх раз у раз мерзлякувато поводити плечима. Гертруда глянула на Щенсного: він хвилювався, навіть зрадливі бісеринки поту, незважаючи на холод, вкрили його чоло. Очі дівчини зволожіли. Не так вона уявляла своє весілля, зовсім не так… Збоку нетерпляче тупцювала Кордуля; на лицях батьків зовсім не було тієї розкутої радості, яка б пасувала моменту. З ввічливою сухістю всміхнувся Кароль Сіраковський. Байдуже спостерігав за підготовкою до обряду адвокат Тадеуш Маньковський — от і всі гості її шлюбу. Чому? Чому вона, вродлива, юна, багата, має ховатися від людей, неначе злодійка? Що, що вона зробила не так, щоб сьогодні найурочистіша подія її життя стала ось такою — як спалений у печі й обгорілий хліб — чорною, черствою й нікому не цікавою? Попри юний вік, дівча вже мало певні життєві спостереження: коли вдома вона розпочинала вишивку, а щось у роботі наче заважало, — то хрестик змилить, то ниточка обірветься, — не буде то вдала вишивка, ні, і завше ледве до кінця тако-сяко доводила… Який початок, такий і кінець — добре засвоїла Гертруда. Отой життєвий урок клював свідомість нареченої прямісінько в тім’ячко. Та інша частина душі промовляла до неї розсудливим повільним голосом знахарки Іванни: «Твоє дитятко… Бережи його. Це найкраще, що дає Бог у житті жінці… Усе решта — тлінна суєта… Переживеш, усе зміниться на краще. Будь сильною…» Гертруда прислухалася до того голосу, і все решта дійсно почало відходити на другий план.
