Таємниця галицького Версалю - страница 81
Січень добігав кінця. Ворони з шумом почали сідати на сніг, провіщаючи потепління. За кілька днів снігові кучугури потекли холодними річками в низини, до боліт. Дзюркотіння талих вод притопило покривало трясовини, і цікаві морди нечистих вивчали місцевість: чи можна вже виходити на полювання, а чи ще почекати? Можна, можна на хвильку й вискочити в гості до пані Анни Ельжбети, а то втратила там, напевно, нюх на чортяк…
Анна Ельжбета була страшенно зайнята: 5 лютого, через тиждень, весілля Пелагеї Терези з Міхалом Мнішеком. Запрошення одразу після заручин розлетілися з гінцями в усі кінці Речі Посполитої. Чим ближчим був день весілля, тим активніші приготування йшли по дому, кухні і, звісно, у театрі. Пані мусила проконтролювати геть усе; істеричні крики Анни Ельжбети з неймовірною швидкістю змінювали локації. Добре, що було не літо, а то нещасні слуги випарувалися б від неймовірного перегріву, зате Потоцьку все одно не влаштовувала їхня спритність. Розлючена повільністю дворового люду пані Потоцька впала на своє улюблене крісло-гойдалку навпроти каміна — треба хоч трохи віддихатися від тих лайдаків. Рівний жар віддавав приємне тепло, і очікуване заспокоєння плавно перейшло в напівсон. Анна Ельжбета розкладала в розімлілій голові ще невиконані справи. Гойдалка розхитувалася в ритм думок, хоча Анна зовсім не відштовхувалася, як зазвичай. Вона цього не помічала, бо надто зосередилася на справах. Та рух крісла ставав дедалі енергійнішим, збільшуючи амплітуду. Згодом розм’якла від тепла жінка ледве встигла схопитися за підлокітники, інакше б точно опинилася писком у жарі каміну. «Що за дурні жарти?» — з гнівом подумала Анна Ельжбета й роззирнулася. Жах скував її тіло й розум: маленьке голісіньке дівчатко з червонястою шкірою всміхалося беззубим ротиком і дивилося на неї дорослим поглядом знайомих очей. Анну наче спаралізувало, а маля продовжувало триматися за крісло-гойдалку й морщило ротика, наче щось говорило, за хвилю видало зміїне шипіння й різко вирячило очі.
— А-а-а!!! — зіскочила з крісла Потоцька й помчала до дверей; зашпорталася й упала, боляче вдарившись. Ніхто зі слуг не ризикував прийти на той крик: усі вже начулися їх під зав’язку, і кожен новий панський галас викликав нормальне людське бажання бігти не на нього, а від нього. Маля присіло над безпорадною Анною Ельжбетою й помочилося прямісінько їй на голову. Від гніву й безпорадності пані вибухнула плачем. У безсилій люті била руками по підлозі, проклинаючи подумки той день, коли Марія Мнішек підбила її, доброчесну й святу людину, на такий гріх… У кімнату прочинилися двері й боязко заглянула Агнешка.
— Ясновельможна пані… З вами все гаразд?..
— Курво-о-о!.. Ти ще питаєш?! — завила пані.
Агнешка допомогла Анні Ельжбеті встати. Напівбеззубі щелепи цокотіли від нервового зриву, з мокрого волосся скапували залишки чортзна-чого… Згодом вимита й перебрана пані покликала до себе кухарку Зосю:
— Де дитина Каролінки? Ви занесли її в монастир, як я наказувала?
Перелякана Зося, яка довгим коридором шляху до пані пригадала всі свої гріхи, полегшено зітхнула:
— А, дитина… Так не встигли ми її донести — померла. Недоношена була. Навіть охрестити не встигли… Гріх то, звичайно… Просто поховали ми її, та й усе.
— І де ви… її?..
— Та в садочку, у кущах… Біля Каролінки…
Пані походила по кімнаті, щось роздумуючи. «Отець Ігнатій радив не боятися їх… Не буду… Ой… Ні, ні, не треба боятися. Хай мене бояться…» Потоцька рішуче глянула на Зосю.
— Веди мене туди.
Мороз схопив підтоплені сніги, і кожен слід, залишений воронами на них, виділявся замерзлим відбитком. Спресований сніг із хрускотом скла розсипався під ногами жінок, і лячне відлуння йшло садом. Зося привела Анну Ельжбету у віддалений куток. Два невеличкі горбочки по-сирітськи виділялися між кущами й наче тулилися один до одного.
— Ось… — махнула рукою Зося, — тут Каролінка, а тут… — закашлялася, — дитя…
Анна Ельжбета зітхнула, помолилась і проказала молитву. Уважним поглядом окинула горбики… Так… Ось і воно — мороз по шкірі продер пані: крихітні відбитки дитячих ніжок чітко виднілися на снігу… Анна рвучко обернулась і швидко, спотикаючись, пішла геть. «Отець Ігнатій допоможе… Допоможе… Боже, і ти допоможи…» — пані надовго була вибита з душевної рівноваги. Усі її фундуші, молитви й пости не змогли переважити одного нікчемного, на її погляд, гріха. Не хоче, ну ніяк не хоче Бог бути поблажливим до тих, хто на догоду своїм ницим бажанням знищує людське в інших…
Кристинопільський палац був вилизаний до блиску й наповнений усіма спокусливими запахами, які незалежно від століття чи десятиліття нагло й уперто підштовхують люд до гріха ненажерливості й ублажання плоті, трансформуючи невинне почуття голоду в жадібного монстра-гурмана; а він, виростаючи до велетенських розмірів, незграбним великим тілом штовхає й напаковує в торбу індивідуальних гріхів усі решту, передбачені біблійним комплектом. Та весілля дочки магната й мало на меті підштовхнути ту торбу кожного до наповнення: похитнути стриманість і в їжі, і в поведінці, змусити заздрити комусь і тихо ненавидіти себе; гордовито відвертати пики від того, хто нижчий у шляхетській касті. Добре, що трохи порозмерзалися й підтанули сніги — дорогами вже якось можна було дістатися до Кристинополя. За день до весілля вже всі кімнати палацу були заповнені.
Жвава Марія Амалія Мнішек радісно обійняла Анну Ельжбету.
