Таємниця галицького Версалю - страница 91
— Которая из них? — спитав один із вовків.
— Тота, — показав інший на Гертруду.
— Ні… Ні… Ви не посмієте, не маєте права! — відступала назад Анна, намагаючись не дати чоловікам дотягнутися до доньки. Дарма: сильні руки відсунули Анну, і Гертруда опинилася в щільному чоловічому натовпі, який волік її до виходу. — Ні-і-і!.. Холод надворі! Куди ж ви її?! — голосила Анна.
Якуб, що кинувся забирати доньку, дістав сильний удар під дих. Двоє чоловіків повернулися, стягнули перину з ліжка, вхопили подушки й мовчки посунули надвір. Коморовський, перегнувшись навпіл від болю, попід стіною рушив за ними. Його коня із саньми викрадачі вже забирали із собою — не погнатися за ними, ні… Гертруду посадили на сани в оту перину й пообкладали подушками. Куди сягало око — стояли вершники, і ліку їм не було.
— Ну що там, юж?
— Да вроде как…
— Тогда давай, трогай!
У ближньому вершникові Коморовський розгледів конюшого Потоцьких — Вільчека, який чогось був у російському військовому мундирі.
— Ти, курвий сину, песиголовцю Потоцьких, за все те перед судом відповідатимеш, — прохрипів Якуб.
Вільчек змученим і байдужим поглядом подивився на зігнутого пана й пришпорив коня. Голосно ридала Гертруда й усе намагалася вирватися з тих саней. Та майже сто п’ятдесят вершників хмарою оточили підводу — шансів на порятунок не було. Страшенний мороз брався на ніч. Сніг видавав різкі риплячі звуки, які болем різали мозок переляканої дівчини. Холод тисячами гострих голок впинався в худеньке тіло. Ноги заніміли без шкарпеток. Крижане повітря починало різати середину за кожного вдиху. «Боже, як важко й холодно… Що ж ті люди від мене хочуть?..» Білий горизонт змикався з темрявою смоляного неба. Гертруда звела очі вгору. Тисячі янголів зі свічками дивилися згори на неї й не мали як допомогти. Дівчина шукала поглядом сузір’я Коморовських, щоб помолитися до власних заступників — не знаходила. Навіть небесні хранителі сьогодні полишили її… Різко заворушилося дитя всередині — йому теж було дуже холодно й страшно. Чорна тінь, що рухалася збоку від неї, прискіпливо розглядала Гертруду недобрим вовчим поглядом.
— Что, рыбка, попалась?.. Ну ничего, еще поплаваешь сегодня на свободе… — процідила тінь і далі продовжувала недобро дивитися на дівчину. Сльози відчаю наповнили очі Гертруди. Та навіть плакати не можна було: на морозі сльози перетворювалися на маленькі крижинки й стягували болем лице.
— Мені холодно, холодно… — жалісливо промовила Гертруда в нікуди.
— Ничего, еще немного осталось, — байдуже відповів вершник збоку, — потерпишь…
— Як «немного»?.. До Кристинополя ж далеко, — не могла второпати дівчина.
— Тебе точно не туда, успокойся…
Ще один вершник наздогнав підводу.
— Як там вона?
— Да нормально, пан Домбровский, не переживайте, довезем…
Та щось раптом змінилося: передні вершники спинилися, і вся ота процесія почала ставати обабіч санної дороги: майже триста хур їхало до Львова на ярмарок — ну ніяк не можна було з ними розминутися. Неповороткі люди в теплих кожухах і валянках повільно проїжджали повз Гертруду. «Вони допоможуть, допоможуть», — раптом майнула думка в дівчини, і, коли черговий віз порівнявся з нею, щосили почала кричати:
— Допоможіть, люди! Я Коморовська! Допоможіть! Врятуйте!..
Чорна тінь-привид метнулася до неї, схопила подушку й затулила дівоче обличчя. Гертруда щосили намагалася відняти від себе ту подушку — дарма… Вона перестала кричати й уже мала лише одне-єдине бажання — ковток повітря… Важко… Повітря… Нема… Та раптом сильна чоловіча рука проникла під подушку й стиснула їй горло. Гертруда захрипіла. На мить їй здалося, що янголи нарешті прийшли — спалах світла виник перед очима. Як боляче… Та після судом усього тіла настало полегшення: вона наче опинилася над саньми, зависла в повітрі. Зі здивуванням побачила себе, спокійну й нерухому. Не було більше ні холоду, ні болю. Тиха радість наповнила Гертруду. Вона піднімалася все вище й вище. З висоти пташиного польоту дівчині відкрилася небачена раніше краса. Ті страшні люди вже були далеко внизу — метушилися там, як чорні комахи на білому полотні. Раптом щось світле порівнялося з нею — маленьке усміхнене дитятко відлетіло вслід за нею від тих страшних саней. Маленький синочок, так схожий на свого вродливого татуся. Гертруда взяла крихітку за руку, і вони вдвох полетіли ввись — туди, де нема ні зради, ні багатства й усі просто люблять одне одного…
Кухарка Зося відчувала сильне полегшення: нарешті всі до одного гості сьогодні роз’їдуться. Де ж то можна стільки, прости Господи, жерти… Їдять — то коли голод і в міру, а то без міри й з витребеньками-захцянками — жеруть, одне слово. Ще всім тим жерунам на дорогу треба провізію назбирати — жах… Тільки одному генералові Рум’янцеву з купою його солдатів — півпідводи хліба й одну свиню — то щонайменше. А для пана генерала, що в кареті разом із послом свою дупу повезе, треба чогось вишуканішого назбирати в кошик.
— Де кошик для генерала? — поцікавилася Анна Ельжбета.
— Туткай, туткай, а от цей уже для Мнішеків, — задріботіла Зося.
Пані вийняла з кошика велику пляшку з горілкою й кудись із нею вийшла, за хвилю повернулася, поставила назад, навіщось перехрестилася. «Дивна наша пані часом…» — подумала кухарка й зайнялася підготовкою наступного кошика — для Мнішеків. Печене й варене у великій кількості запаковувалося для панських вимогливих животів, доповнювалося суліями зі спиртним. Нарешті пляшка зі смачним угорським вином теж прописалася в кошику Мнішеків. Коли Зося розвернулася за хвилю до кошика, аж оніміла: темно-синя пляшка, що так гармонійно виглядала на тлі жовтого плетива лози, раптом десь щезла. Жінка отетеріло пооглядалася по кухні — нікого, зовсім нікого. «Боже, ніц пам’яті не маю… Хоч би не пересолити тепер нічого, а то так можна і два, і три рази…» — зітхнула Зося й знову пішла за пляшкою. Повернулася й очам не повірила: знову гарний контраст темно-синього з жовтим милував око. «Свят, свят, свят… Не можна мені того вина нюхати, як наливаю…» — вирішила Зося й заклопотано рушила далі. Похмурий маленький чоловічок обережно виліз з-за наскладаної провізії: Карлічек зробив найважливішу справу у своєму житті. Там, на небесах, його красуня Каролінка й маленьке янголятко нарешті заспокояться: праведна помста здійсниться…
