Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 31
Порубка Старий заворушив своєю старою раною, піднявся з ящика — і до Палічека:
— Не будьте гендлярем, паночку! Ми добре знаємо, що робимо. Ви своє діло знаєте, а ми — своє. Сотні, тисячі побратимів чекають на нас. Що з того, що ми навантажимо оті вагони? Вони все одно будуть стояти на штреках.
Над пристанційними складами висіли густі хмари. Здавалося, накурили усі паротяги Європи, і клубчасті дими зібралися ось тут, на околиці Праги.
— Почалося, пане! — перегойкуючи ревіння гудків, озвався Ружа.
«Почалося? Що почалося?» — не тямлячись, чому стоїть тут, пробудився Палічек і рвонув з місця, як вепр, до своєї резиденції.
Робітники нишком посмівкувалися і чомусь мовчали.
Головний експонет пан Палічек нервово крутив ручкою на телефоні, та номер шеф-директора не відповідав. Не тільки той, але й усі номери телефонів були в цей час зайняті. Менші виконавці поспішно повідомляли своїх грошодавців про велику біду, що нависла над Прагою. Вона вміщувалася в одне невелике слово — «страйк».
Іван дивився на Порубку-Старого, і йому приходив навтямки сусід Юрко Горзов, що став йому батечком. Гей, якби Іван мав гроші! Якби хоч тисячку міг послати няньові. Так би радів, як дитина! Зайшов би до нас батечко, а нянько до нього: «Ото, куме, нараз видко, що не австріяки. Сі чоловікові дають жити, Бог Небесний дав би їм здоров’я!».
Знав Іван, що нянько не дуже полюблював австріяків та мадяр. Та й сам добре пам’ятає, коли найбільшої кривди нанесли йому.
То було після нового року, на Водохреща. Просто од церкви селяни ішли до нотарського уряду. Ішли просити, аби старостою в селі був свій чоловік, а не мадяр-реформатор Федор Орбан. Глухі пани, коли їх прості люди просять.
Тоді почалося таке, якого ніколи в нашому селі не було. Люди взяли на руки Юрку Горзова та й почали кричати: «Юрка Горзова!». Дотричі гойкали. Та пан окружний староста лише покликав бохтера-бубнаря, аби той скорше запрягав коні. Хотів, певне, втекти. А на дворі і на вулиці — повно людей, жінок, дітей. Куди би він втік, як усі стояли, як мур? Від гамору, крику, від шапок, що летіли в небо, коні перелякалися та й цурікалися назад.
Необавки на двір завернули сани, а за ними — другі, треті, четверті… Усе повні жандармами. Почали людей періщити нагайками по лицях, по плечах.
Загримів постріл. Куля потрапила в жандарову шапку. Гей, тоді знялася стрілянина!
На церкві цілий тиждень ревали дзвони.
Через деякий час у село надійшов папір, що апеляція проти Орбана прийнята і затверджена печаткою окружного старости. Потому був суд. По ньому став старостою села Юрко Горзов. Айбо кілько ота правда коштувала селянам? Тринадцятьох розстріляли, а тринадцятьох заперли в темницю.
Айбо люди добилися свого. Велика громада хоч яку звірюку задушить. Треба лише держатися дов’єдна…
Десь з-за рогу надійшов Горінек — високий чоловік, що завжди був хмуравим. Тепер здавався якимсь злим, розгніваним. Очі в нього звузилися. Кепка насунута на лоб, від чого її власник виглядав ще суворішим. Пробрався поміж робітників-побратимів, відсунув когось із ящика, став на нього. Всі повернулися до Горінека.
Горінек був не такий уже блискучий речник, та прості люди добре розуміли його. Десь з-під піджака вийняв годинника.
— Дві години вже минуло, як ми не працюємо, товариші. —Горінек показав рукою вбік Палічека. — Ось цей швінглер, ось цей панський прихвіст обіцяє нам по двадцять крон надвишки. Що це означає? Те, що ми маємо силу, якої бояться всеімущі. Старі часи минулися. І коли ви передасте наші жадання своєму повелителю, і коли вони не здійсняться нараз, німа тиша на складському кварталі вокзалу може запанувати надовго! На жебрачі подачки ми не йдемо і не підемо. Заріжте це собі на потрібному місці. Разом зі своїм шеф-директором.
— Правильно! — забурчав Порубка. — Доста нас обдурювати!
Пан Палічек мінявся на обличчі, переступав з ноги на ногу, наче держав на плечах тяжку колоду. Він не знав, куди сховати руки, що тремтіли, ніби від лихоманки.
— Я передам управителю вашу жадість, — нарешті прогелготав. — Та ми можемо й інших найняти. За таку платню знайдеться багато охочих…
— Не наймете, пане Палічек! — відрубав Горінек. — Штрейкбрехери минулися! Люди стають розумнішими…
— Давайте платню, та й на тому — кінець! — крикнув Порубка, бо вже й справді затягалося на ніч.
«Догонорився пан Палічек, — думав Іван. — Зіщулився, як мокра куриця. Ба ци не боїться, що й п’ястука може дістати по м’яких ребрах? І я допоможу, як треба буде!».
* * *
Сходився до дрібного віконця резиденції, звідки помічник Палічека видавав нинішню платню. Читав прізвище вантажників, а ті по черзі передавали його далі:
— Кріштоф!
— Горінек!
— Сіла!
Переглядалися, бо ніхто не обзивався. Іван витав думками дома, на полянці з Теркою…
— Сіла! — ще раз крикнув Горінек.
— Я тут!.. — перевальцем підійшов до вікна, а потому, в резиденції, до столу. Помічник Палічека — чоловік у залізничній формі — тицьнув пальцем, де має розписатися Іван. Порахував гроші. Поклав перед помічником.
— А де ще шість крон і сорок геллерів? — поспитав спокійно. Позаду хтось смикнув його: мовчки, мовляв. Пан Палічек знає, що робить. Він рахує оптом. Кожний ящик, за його розрахунком, має п’ятдесят кілограмів. Хоч насправжки він має на вісім кілограмів більше. Тару Палічек ніколи не вписував у відомість. Це завжди йшло «на пана Палічека», як казали досі робітники. Та в Івана їх назбиралося чимало — триста двадцять кілограмів! І не Палічек їх переносив. То чому ж він буде своє, зароблене залишати неробові?
