Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 40
— Ти? — спитав, показуючи довгим пальцем на фотографію в газеті.
— Я, — усміхнувся Іван, побачивши своє обличчя. І медаль є. Лише очі щось дуже великі.
В ту ж мить обступили його, і Сила не стямився, як опинився над головами вантажників. Він не пручався. Найслабший Петер стояв збоку і бадьоро командував: «Іще раз! Іще раз! Іще раз!».
— Двадцять п’ять! Доста!
Дрібний Петер під тупцював до Івана, незграбно схопив його руку, потис, як міг.
— Ти сьогодні маєш двадцять п’ять! Жий здоров на многая літа!
— Дякую! — мовив Іван, поправляючи комбінезон. «Звідки знають, що маю день народження? Я й сам забув про нього».
— О! — розгорнув Штремпел свіжу газету і ще раз замилувався Силою. — Як король, на мою душу! Ми думали, що ти сьогодні зовсім не вийдеш на службу!.. То є дуже красно, скажу тобі!
Іван узяв газету, почав розглядати фотографії. Ось він стоїть з Нейманом коло подарованої штанги. Поруч — на п’єдесталі. Головний суддя змагань прикріплює до лацкана піджака золоту медаль чемпіона…
Напарники дивляться на нього зачудованими очима, а він собі спокійно розглядає фоторафії, гейби то не про нього там розповідається аж на двох сторінках. Петер зацікавлено міряє його очима з ніг до голови і йому, Петеру, здається, що Іван найвищий за всіх…
— Подумати тільки — чемпіон республіки! — озвався нарешті Порубка-Старий. — Наш побратим, свій чоловік — і чемпіон! То є, прошу, казка! То є чудо!
— Іще не було в історії чеського спорту, аби золоту медаль одержав простий вантажник.
Лише тепер Іван почав розуміти, що він зробив учора. За кожним його рухом стежили всі. Про результати чемпіонату знають не тільки побратими, а й уся республіка. Треба буде ліпше бавитися, аби доказати, на що ми здатні!
— Що тут буде, лайдаки? — пробулькотів Палічек і закашлявся, спересердя кинувши на землю недогарком сигари.
Іван поспішно згорнув газету, віддав її Штремпелу. Вантажники покосилися на чиновника.
— А яке ваше діло, паночку? — обурився Іван. — Уже й дихнути не можна без вашого ока?
— Но-но, розпустилися! Ану, по роботі! — скомандував Палічек.
— Ану, пригальмуйся, корчаго, — зробив на останньому слові наголос Порубка-Старий. — Ми знаємо своє, а ти — своє знай!
— Ми знаємо і без вас, пане Палічек, що без роботи здохнемо, — перебив їх Горінек, аби не каламутити відносини з експонетом.
— Паном ’го називаєш? — сплюнув Порубка-Старий. — Остання курва! Ми тобі запам’ятаємо, не бійся, усі твої маніпуляції!
— Но-но, увидиме, хто більше удержить!
— Держала би тя колька!! — посатанів Іван. — Ану, забирайся з очей!
Палічек постояв якусь мить, догадувався, очевидно, чого прийшов сюди, та неквапом повернув до своєї «резиденції», оглядаючись на робітників, мов собака, що нашкодила і боїться кари. «Треба міняти тактику, — різав зубами Палічек. — Треба ставати жорстокішим, а то з ними не дійдеш до ладу. Люди, як звірі: чим більше догоджаєш, тим вони більше розбещеними стають. Треба їм підкрутити хвости. Інакше діла не буде!.. Чого йшов до них? — зиркнув на стіл, на якому лежала купа папірців і телефонна трубка. — Ага, Силу треба викликати…».
Став на одвірок, крикнув здичавіло:
— Іван Сіла! Швидко до мене!
— Не йди до нього! Най сам прийде! — підражує замлілий Петер. — Най поколише мало черевом!
— Сіла! Швидко!
«Ба що би ото сталося?.. Най лише попробує задиратися!». Та й неохоче поталапав до нього.
— Бери телефон!.. — пробулькотів Палічек, невдоволено косуючи на Івана.
— Сила взяв трубку. Якийсь незнайомий жіночий голос вітав його з учорашньою перемогою. Що то — жарти? Ні, ні, його серйозно поздоровляють продавці того магазину, де купив собі гирю, бо не раз бачили, що не розлучається з нею і в трамваї. Звідки довідалися? З газети. Там точна адреса. Навіть номер службового телефону записаний.
Поки Іван дякував по телефону за вітання, помічник Палічека згрібав на столі у копичку якісь папірці.
— Ми раді за вас, пане Сіло, — почав той. — Дуже раді, — сказав монотонно, тичучи папірці Іванові до рук. — То ваше…
«Телеграмами поздоровляють… Не мають, куди гроші тринькати. Забавляються. А дехто не має на кусень хліба…».
Надвечір’я чистило свої чорні задимлені крила промінцями сонця, що перестоювало над будинками, гейби чекало на перепустку, що може займати постійне місце на ночівлю. Збоку, десь від німецької чи австрійської границі, на Чехію зазирали хмари — надуті, з червоними, аж бурими вилицями. Сонце нехотя дрімало над ними і просувало свою голову у м’які перини-подушки, вибиті через день альпійськими вітрами.
— А тепер я запрошую на пиво, — сказав Іван, одержавши в резиденції нинішню платню.
— За ті гроші хіба зельтерської вип’єш! — пожартував хтось.
— Усі складемося, — запропонував Горінек, що вже був напоготові.
Почалися шепоти, а дехто навіть відпрошувався.
— Або всі, або — ані єден! — відрубав Сила.
Аби не дратувати Івана у такий святочний день, пішли гуртом. Бо парубок ще може образитися.
Зайняли майже весь вагончик трамваю. Іван за звичкою стояв.
Пригуркотіли до ресторану «Слован».
— Чи не задумав ти завернути сюди? — кивнув на освітлений будинок Порубка-Старий.
— Задумав, — відповів Іван.
— Та там з нас здеруть до нитки!
— Ліпше десь на вулиці вип’ємо…
— І дешевше, і не по-панськи — коло Бріхтерового возика.
— Я запросив, я й буду платити!.. — не здавався Сила.
