Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 5
Чотири зими ходив Іванко до школи. Вже й сусіди почали вчащати до старого Сили, аби його писемний син прочитав, що там у тих папірчиках понаписувано.
Однієї літньої ночі, коли по дворах верховодив сон, селян розбудив церковний дзвін. Голосисто забовкав ув один край, попіднімав на ноги сонних. Селяни повихоплювалися на двір, хто в чому спав, охтіли та озиралися навколо, аби пересвідчитися, з котрого боку тягне димом.
— Школа горить!
Та люди не дуже хапалися за цеберки. Най горить, фрас із нею! Гершко все одно дістане за неї гроші від уряду: хата посекурована.
Білі людські постаті поверталися досипати коротку літню ніч.
З ранком поздоровкалися усі дзвони церковні: у школі згоріла вчителева жона з дітваком, а вчителя з розтрощеною головою знайшли за дровітнею.
Чому зотліла стара школа? Хто прохромив череп учителеві? Ніхто й досі ще не знає. Лише подейкують, ніби Гершко підплатив паліїв, та вони й пустили з димом ту хату, за котру власник потому дістав великі гроші. А вчителя згирили, аби не залишався свідок.
Чи так, чи не так ото було, — тяжко судити, бо урядовці й самі не довго сушили собі голови над тим. Менше стало одним русином у селі — світ не перевернеться. Народиться другий…
* * *
Іванка так тягнуло в школу, що й на п’яту зиму захотів піти. Правда, тепер уже сільських дітей передали церковній школі, яка розміщалася у колишній дяківні. За вчителя правив тут тутешній дяк Тома Гудь. Серед селян він був найвищий грамотій. Ще б пак! Вісім зим ходив у горішню школу, що згоріла перед сим. Заприязнився з попом, з німцем-поміщиком, з нотарем, з начальником жандармерії, догідливо ручкався з екзекуторами. Ото не фіґлі мати таких друзів! А з колишніми своїми побратимами поводив себе спогорда. «Науку знати, — казав при нагоді, — треба на плечах голову мати». Коли Тома виводив на папері своє куце прізвище, тричі відпочивав, бо після кожної літери припльовував на кінчик пера. М’який знак у кінці ніколи не ставив.
— Гуд! — приховано сміявся з нього нотар.
— Робін Гуд! — плескав його по плечу німець-зайда. Та дяк не розумів, про що каже пан.
Якось Тому поспитали, чому не ставить м’якого знака.
— Прізвисько, прошу красно, має бути тверде, як і натура в чоловіка. — Нащо його пом’якшувати?
Так от, цей чоловік з твердою натурою буде відтепер навчати Іванка.
Півець правого крилосу має для того три найголовніші книги — «Псалтир», «Євангеліє» та «Катехизис», віддрукований нещодавно десь у Відні. З «Псалтиря» знав кілька рядків першої псалми навіть напам’ять. Вона починалася словами «Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих…». Читанка була одна на всі класи, і з дозволу Томи її відкривали лише в понеділок. Красописом та рахунками займалися також один раз на тиждень. Навчання починалося щоразу після малої служби Божої в церкві, а закінчувалося, коли на небі з’являлася перша зоря.
Позаяк Тома не мав при собі годинника, уроки тяглися досить-таки довго. Коли це було пізно восени, то ще півбіди. Затямить, приміром, свого сусіда, як той везе волами гній на поле. Повертається сусід з поля — перерву робить Тома. Взимку ставало гірше: на перерву відпускав дітей лише тоді, коли його старший син повертався з лісу.
Десь коло полуденка до класу забігла захекана Томова жінка.
— Залишай, чоловічку, сих дурнів, та біжи швидше домів! — і вже йому на вухо та так, що чути було аж у глухий куток: —На гостину прийшли з Берегсазу. — А до учнів виторохтіла: —Ану, ошколовані віслюки, вішайте на свої короставі шиї тайстрини — та з Богом до сто чортів! — і так же швидко повернулася та вийшла.
У класі заборікалася мішанина: з необструганих лавиць вишмигали торбини, залопкали таблички, а попід стелю заглотило пилюкою.
Тома ніяк не міг придумати домашнє завдання для учнів. Дріботів короткими ніжками, мимрив щось, облизував губи. Раптом заплямкав, схопив палицю, кілька разів ляснув об стіл. Лише опісля того продер через горло:
— Завтра каждий принесе по два дрива. То єдна задача. Друга. Завтра у нас буде шпекція. Що треба зробити?
— Наїстися добре! — писнув хтось.
— Ану, затчи рийку! — гримнув Тома. — Друга задача: помити дочиста руки, вуха і шию. Третя задача… Третя задача…
Третьої задачі Тома не встиг виказати, бо в двері проліз берегсазький піп, з котрим давно приятелює.
— Ану, діточки, встаньте, — співучо-протяжно попросив Тома своїх учнів. — Помоліться, діточки, нашому Господу-Богу. «От-че наш…».
Тим часом Тома Гудь все перепрошував пан-отця і шкодував, що через заняття не міг зустріти дорогого тестя дома, у своїй хаті.
— І моя панія чекають надворі, — улесливо мовив гість.
— Прошу вас, пане-отче, не пустіть її сюди, — повів очима по рябих зачаділих стінах, що полупилися від його крику, і тихо шепнув на вухо: — Сопух, перепрошую, неприємний для них буде тут…
Тихенько, ніби боялися когось розбудити, виходили школярі з довгих лавиць до дверей, натягуючи на шиї торбини, та штрикаючи один одного в боки. Поставали парами. Раптом затріщали двері, і на вулицю видавилися двадцять вісім вихованців Гудя. Вирвавшись на волю, засвистіли, закричали, ніби ось-ось мав настати страшний суд. Тома вибіг на двір та аж остовпів: це його діти так віталися з дорогою дружиною берегсазького попа.
— Марга! — висловила своє захоплення дітьми берегсазька попадя.
— Дикуни, прошу їх, — поправив панію Тома, а про себе подумав: «Гой, не легко обійдеться їм ото!»
— Гори — наше щастя і кара за гріхи, — після незручної паузи зробив висновок піп. — Лише той буде у царстві небесному, хто удержить оту кару…
