Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 59
Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.
Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…
Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…
Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.
А коли вже місяць став дубки посеред неба, як завжди після вистави, артисти зайшли в затишний зал ресторану на вечерю. Що за дивнина? На столах пляшки токайського? Хто це замовив? Чи не іменини в пані Герфертової? Чому така урочистість? В залі навіть власниця ресторану, що нечутно керувала офіціантами, поправляла на столах квіти, сервіси. Невже закінчуються гастролі?.. Гей, знають вони, що пані Герцфертовова не така щедра, аби у простий день розтринькувати на них гроші! Хто ж тоді заплатить за вечерю?
Ніхто не міг розгадати тієї таємниці. Навіть Маклер — на що вже всезнайко — і той не винюхав, чия то така гостинна рука. Правда, майже цілий день промандрував з Іваном. Пані Герцфертовову він, Маклер, не розпитував, бо з того вечора, як одержав від неї порожній кошар, дуже рідко ділиться думками. Та й взагалі, власниця цирку подумує, що Маклер зайвий у її трупі. Тепер вона вже й сама може стежити за програмою. А Сила? Той сам собі вигадує номери. Словом, Маклеру майже нічого не залишається робити…
Менше за чоловіків, очевидно, цікавилися святковим столом жінки. То вже для них не першинка.
Раптом на підлозі хряснула тарілка.
— Хто буде їсти з горшка? — запитала гостра на язичок Реґіна.
— Пан Сила!
Іван розгублено, як школяр, тримав у руці папірець. Круглими карбованими очима зиркав то на своїх друзів, то на папірець. Губи в нього затремтіли, як і листок. Лице почервоніло. Він не міг сказати й слова, хоч серце гупало на весь зал: «Син!», «Син!», «Син!».
Ще раз дивиться на той рядок: «Поздоровляємо сином! Свадеби».
— Поздоровляємо із сином! — і нестямився, як мимохіть вимовив.
До нього потяглися руки, дзвенять кришталеві келихи, наповнені токайським.
— Слава великому і міцному роду! — пропонує перший тост пані Герцфертовова і цілує Силу.
— Віват! Віват! Віват! — скандує невелика компанія «Герцфертов-цирку».
«Синок народився! Корінець! Нащадок! Рід не переведеться! Ружені би треба написати…» — озирається Іван, збирається вийти з-за столу.
— Куди, молодий витязю? — запитала Герцфертовова, вибрикуючи очима. — Товариство не до смаку?
— Ружену треба телеграфом поздоровити. Від усіх!
— Ще зранку виконали ваше бажання, молодий татінку! — хитро усміхаючись до нього, проспівала власниця цирку. — Спільна радість наша, чи не так, колеги?
— За Ружену Зіклову! — піднявся з-за стола Маклер, що весь час похмуро поглядав на Герцфертовову. Та й не думала зустрітися з його каламутними очима. «Що з нею сталося? — гнівався в душі Маклер. — Ну, хоч би дозволяла руку цілувати так, як раніше. А то зовсім не звертає уваги».
— Дозвольте, панове, замість Ружени поцілувати нашого дорогого татінка! — і, не чекаючи схвалення своєї пропозиції, пані Герцфертовова рушила до Івана.
В Маклера на чолі почав виступати рясний піт. Потер у салфетку свої пухкенькі долоні, розкрив рота, та так і не міг витрощити й слово.
— Гірко! Гірко! Гірко! — защебетала Реґіна.
Її ніхто не підтримав, бо всі були зайняті вечерею. Окрім Реґіни та пана Маклера. «Я ще з ним намилуюся, стара негіднице! — подумала Реґіна про свою господиню. — Є часу до ранку. І нагода, що й не вигадаєш!..».
А коли випорожнили карафки, тарілки, пані Герцфертовова заметушилася:
— Будемо закінчувати, панство! Завтра на нас чекає велика робота.
Перечити їй ніхто не смів. Така вже традиція. Така прихована чемність до власниці цирку.
— Ми двоє, — вона показала рукою на Івана, — ми двоє з молодим татінком залишаємось, аби провести розрахунки з метрдотелем. А вам — на добраніч!
Розрахунки в пані Герцфертової були свої. І тому вона запитала:
— Ви раді, витязю мій?
— Дуже щасливий, пані Герцфертовова!
Вона торкнулася його руки, зашарілася, мов дівчинка.
— Знаєте, що, мій коханий? Звіть мене просто Роза. Нащо церемонитися? Такий чудесний день сьогодні! Чи не так?
— Правда, пані.
— А тепер ми двоє вип’ємо за вашого синка. Вино чи щось міцніше просите?
— Я й того не пив, що наливали.
— Думаю, же мені не відмовите, чи не так? — прищурила на нього очі, що вже взялися хмільним блиском.
— Не вживаю, пані, — віддаючи шану, схилив голову Сила.
— Не розумію вас, коханий! Всі великі люди не обходяться без цих живильних краплин, без цього нектару, котрий живить квітку кохання, що молодість повертає і силу дає!
— Та розум відбирає, — додав Іван.
Вона насторожилася, почувши таке від свого витязя. «Невже цей ведмідь не відчуває моїх лестощів? Невже в нього серце дерев’яне?».
— Кельнер, карафку гавайського рому! — позвала вона офіціанта.
— Не старайтеся, пані, для мене. Я вже повечеряв. Мені треба відпочити, — і глянув на годинника.
— Я дозволяю вам завтра на тренування не виходити.
— А таке я собі не дозволяю! Ліпше цілий день їсти не буду, а не пропущу й одного заняття.
