Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 65
— За Джона!
В цю мить Іван відчув різкий удар по голові. У вухах почало дзвеніти. В очах запалало тисячі вогнів. Повернувся назад. Тяжкий камінь знову приголомшив його. Втрачає рівновагу. Третій камінь припік голосницю, і Сила повалився у грязюку. Голова ніби почала розпухати. Десь колеться каміння. Крищиться, стріляє. В очах темніє…
А над ним росте грізна, невпорядкована могила з тяжкої паризької бруківки.
Цього вже Іван не відчув…
До міста наближався ранок і видзвонював у відра та бочки сміттярів.
Його розбудила холодна трясучка. Зціплював кулаки та вони не підкорялися його волі. У вухах шумить водопад. Холодними бризками гупає на все тіло. Бруківка давить до землі. Витягує руку. Боляче загриміло каміння. І змовкло. Нікого не чути: ні того водопаду, що причувався, ні тупоту бруківки. Обперся руками в землю і рвонув плечима. Обвалилося кілька бруківок і пострибало.
Знову — навкруг тиша. Лише десь далеко дзеленькають дзвоники, бубнить порожня бочка, хтось ніби насвистує. Здається, недалечко двері зарипіли.
То все Івану примарювалося. Насправді — місто ще спало. Тільки Ружена не склепила очей. Десь коло півночі навідалася до пані Герцфертової. Тої дома не було чи е бажала дверей відкривати серед ночі. Тоді підійшла до чергового швейцара. Висловила йому свою тривогу.
— Це Париж, дорогенька, — спокійно відповів той. — Солодкі вина, липучі губки і тому подібне…
— Подзвоніть, прошу вас, у поліцію.
— Аби висміяли і мене, і вас? — підкрутив швейцар сиві вуса, усміхаючись. — В Парижі, дорогенька, ніч кінчається ранком о десятій. Невже ви думаєте, що поліцейські будуть тривожити всіх власників кабаре через вашого чоловіка?.. Відпочивайте, мадемуазель. Доки в нього будуть гроші при собі, доти його не випустять. О, знаю я наших куртизанок!..
— Мій чоловік не такий, — спробувала переконати швейцара. — В нього й цента не було при собі.
— Всі ми однакові, мадемуазель, доки молоді. А як білим порохом вкривається колись непокірна голова, тоді стаємо смиренними, як я тепер, мадемуазель…
— Не може того бути! — рішуче сказала Ружена. — Я вас прошу: подзвоніть! То якась біда сталася. У ресторані їх немає. Я вже тричі там була. Він був з двома англійцями. Якби нічого не сталося, він завжди лягає спати о першій годині. У нього свій режим.
Старий неохоче підійшов до службової кабіни, зняв телефонну трубку, покрутив ручкою.
— Як прізвище вашого чоловіка?
— Сила Іван.
— Сила… Сила… Кротон? Я бачив його. Симпатичногочоловіка маєте, мадемуазель. Добру силу має… — знову покрутив ручкою. — У поліцейських — жнива. Весняні ночі, мадемуазель, — поклав на важіль телефонну трубку. — Зайнято. Почекаємо. Присядьте, мадемуазель, — запросив, коли побачив, що Ружена не може встояти на одному місці.
— Дякую, дякую… Боже мій, Боже мій, що то з ним могло статися? — запитала вголос по-чеськи.
Старий швейцар саме почав говорити з поліцією…
Іван відкрив запилені очі. Поміж ребристим камінням побачив пучок світла. Встромив у цю щілину руку. «Ранок. Майже нікого нема». Підібрав під себе камінь, сперся на нього. Напнувся і каміння розлетілося в різіні боки, гримлячи, як обвал у прірву. Лише сам стояв по пояс посеред бруківки. Розчистив її перед собою, аби вибратися на тротуар. «Швидше! Швидше до Ружени!» Коли згадав про неї, знову наче плитою вдарило по голові, і він мимохіть крикнув:
— Поліція!
Оглянувся доокола, аби пересвідчитися чи насправді це його голос.
— Доктора! — гойкнув ще раз. Та ніхто не обзивався.
Присів на купу каміння.
— Поліція! — закричав так, що аж бруківка покотилася від нього.
Раптом, наче з-під землі, виріс перед ним поліцейський. А, може, привиділося? Гей, ні, то він. Та чого блимає очима? Той, очевидно, перелякався Івана: розтерзаний, покривавлений велет спокійно сидів на купі каміння. Поліцейський метнувся вбік і за хвилину привів із собою ще двох з пістолетами у руках, настромленими на Івана.
— Доктора! Корінець би вам висох!
Поліцейські спробували його взяти під руки.
— Я сам! — і рушив твердим кроком, придержуючи лівою рукою волосся, що звисало на крівляне чоло.
Перейшли через вулицю. Зупинилися перед невисокимбудинком. Старший натис на кнопку і глянув ще раз на Силу: синяки та кривавиці ятрили все обличчя.
— Скільки відер вина випив? — скривившись, спитав поліцейський.
— Соку пив з винограду.
— О, знаємо вас, знаємо! — озвався другий. — Всі ви соки лижете і чомусь по ямах валяєтеся, як свині!
Двері відчинив старенький чоловічок у теплому довгому халаті і, привітавшись, показав на вільний прохід.
З Івана на підлогу почала капати розворушена кров. Довгі, непокірні кучері зліпила вона у єдиний жмут. Почав зачісувати рукою неподатливе волосся, що насилу спадало на очі.
— Аварія? — запитує, нарешті, старий доктор, миючи у ванні руки.
— Погром! — засміявся поліцейський, що першим озвався до Івана.
Ще раз пробує зачесати пальцями волосся. Ступив до дзеркала. Ге-гей, так то не лише кучма, а й уся кожа спадає з голови.
— Хто був у парі? — питає поліцейський.
— Двоє англійців. То спочатку, на вечері. А як вели мене до готелю, то там їх було, майже, більше. Бо каміння много нашмарили на мене.
— Куртизанку не поділили?
— У мене жінка в готелі. Ми тут з цирком.
— Ви — Кротон? — вистунчався старший, очевидно.
— Сила. Іван Сила. Кротон — то панська називка.
