Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 67
Хіба тільки сенсацію? Це, звичайно, лоскоче самолюбство. Але то її менше захоплювало. Найголовніше — вона відчула чарівний, звабливий запах золотого тільця, котрий звеселяв її душу, дражнив, наче вогник, що то ледь жевріє, то розгоряється яскраво, переможно.
* * *
Хто в Іспанії не захоплювався виступами тореро? Кращі поети присвячують тореадорам свої вірші та поеми, письменники пишуть про них, оповідання, повісті та романи. Їх обожнюють старі і малі, жінки і чоловіки. Портрети тореадорів можна побачити у найбідніший квартирі і в розкішному палаці. Їм при житті створюють пам’ятники. Навіть футбол, який почав цікавити міста і провінції, не може зрівнятися по своїй популярності з коридою. Нема в Іспанії такого хлопчака, котрий не мріяв би стати тореро.
Так-от, Делтос Тіарурі — один з тих живих божеств.
Народився неподалік від Мадриду. Вчився у батька-тореро. Ще юнаком стає знаменитістю. І майже чверть віку не сходить з арени. Його ім’я згадувалося на кожному кроці. Його біографію іспанці знали краще, ніж життєписи Колумба чи Сервантеса.
На його рахунку тисяча боїв, тисяча перемог, тисяча вбитих биків. Так. Тепер він більше не виступає. На арену виходять молодші. Та нові імена не затьмарили його колишньої слави. Як і раніше, гаряча прихильність ревнителів кориди — на його боці.
Кажуть, тореро, як балерина: він мусить відчувати, коли настав час покинути арену. Хоч Делтосу сорок п’ять, та він не мав наміру остаточно розпрощатися з коридою. У себе в дворі влаштував кораль — невеличку розбірну арену. Тут тренуються новільєро — молоді хлопці, що мають стати майстрами. Учні не кололи і не вбивали бичків. Вони просто примушували їх бігати та кружляти, нападаючи на дратівливий вогонь червоних плащів. Делтос, правда, не сходив у цей час із коралі. Як-не-як, шости-восьмимісячні бички можуть і перекинути, і прохромити необачливих новачків…
Заняття тривало десь годину. Сонце безжалісно пекло і вітерець лише іноді притримував-розганяв липучі промені. Всі були захоплені забавою і не дуже звертали увагу на спеку. Тільки Іван махав перед лицем великою тросниковою клебанею — кубинським сомбреро, котре подарували йому в гавані продавці мані. Вони одразу впізнали Силу. Тепер їхній дарунок служить віялом.
Підійшов Делтос. Смикнув за стрічку, що звисала з Іванового сомбреро. Не подобається? Чорні очі блищали в нього, як наваксовані. Жвавий, рухливий, він скидався на двадцятип’ятилітнього селянського парубка, що завжди готовий взяти в руки мотику чи плуга.
О, за першим разом ви нічого не зрозумієте, аміго! То треба відчувати серцем, інтуїцією. Кожною клітиною свого тіла. Тоді будете знати, чим займаються пікадори, бандерильєри, матадори. А так нічого дивитися.
В Іспанії цінують, передусім, особисту мужність. Тореро, котрий виконав кілька складних фігур, але відступив дещо поспішно при нападі бика, може бути освистаний. Людину, яка проявила хоробрість і зневажливо дивиться в очі небезпеці, завжди чекають гучні оплески. Лише блискуча техніка у поєднанні з безстрашністю можуть викликати справжнє захоплення публіки. Бика мало вбити. Це треба зробити красиво. Витончено, віртуозно і оригінально, по-своєму. Лише тоді тореро стає переможцем, коли бик покладе свою голову перед його ногами.
— Ну, мій витязю, подобається? Зможете? — підійшла пані Герцфертовова, покинувши в холодку свого нового фаворита.
— Ні, не зможу.
— Чому? — почала ліпшати пані, аби не виляпити якусь глухість. — Так то зовсім просто!
— Шкода так худобину мучити.
— Тут ідеться не про тварину. У мене контракт є з мадридським цирком, у якому один із пунктів зобов’язує мене представити людину, котра зможе задовольнити бажання любителів коріди, себто перемогти бика.
— Не зможу, паніко, — склав руки, ніби перед іконою.
— Ви почали дивувати мене. Чому?
— Я — селянин. Мене вчив нянько любити худобину. Не можу я вбивати її ні з того, ні з сього.
— А Джексона не шкода було? — вколола його очима, зціпивши єхидні дрібні мишачі зуби.
«Нагадала. Корінець би їй висох!.. А я думав, що про то більше ніколи не скаже. Їй усе можна…». Та погасивши у собі спалах роз’ятрених нервів, чемно відповів:
— То був чоловік, пані Герцфертовова. У нього був мозок. Міг порахувати, що йому можна робити, а що — ні. Та й там, паніко, бавили гроші, — нарешті натрапив на той слід, що шукав ще з учора.
— О, мій витязю, тут їх буде не менше! Ви розумієте, мій Кротонію, люди хочуть дива! І ви його зробите. Я в цьому впевнена більше, аніж у собі.
— Мабуть, не зроблю, пані Герцфертовова.
— Не думала я, пане Сило, що ви коли-небудь у житті образите мене чи не послухаєтеся. Скільки я за вас піклуюся-турбуюся? — вона схилила голову, ніби чекала, коли мають потекти сльози з очей. Та в тих очах завжди було сухо, порожньо, як і в душі. Плакати вона просто не здатна. Очі сльозилися лише від радощів чи від рому. А від злості — пражилися, що аж шкварчали. Та їх завжди в таких випадках затуляли вії — червоні, рідкі, зате цупкі, мов клинці-гвіздки. — І тепер я не хочу, і не думала про те ніколи, аби ви задаром виступали. Я вам даю десять тисяч крон!
«Гей, правду мала Ружена, коли сказала, що то не артисти бавлять, а гроші. Хіба то не так? Та в копальні і за рік таку суму не заробить чоловік. Айбо й силу треба берегти. Замолоду надуришся — на старості нажуришся». А коли знову перед очима з’явилася Ружена з двома синками та донькою, Іван махнув рукою:
— Най буде на вашому, пані Герцфертовова!
