Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 75
— За сім зим заробив Петро, — показував Івану ніж, виточений з багнета. — ліпше таким залізом хліб різати, а не людям серце.
Нехотя відклав скибку, взяв у руки погарчик з чеським ромом, що привіз син:
— Аби всі були здорові! — пригубився та відсунув склянку до Івана. — Сіркою віддає. Слив’янка ліпша…
Не встигли пополуднувати за столом, як до хати почали надходити Іванові брати, невістки старого Сили та онуки. Бо чутка про те, що Іван Сила прийшов зі світа, приніс на радість старому гостинці та гроші, уже облетіла все село, ба навіть присілки.
— Хоч один синок прикупив землиці, — воркотав собі старий по хижці. — Уже можна буде дожити свої літа спокійно… Гей, нелегко буде тільки її до порядку привести. Але на красному місці вона. Може, й пшеничку народить. Треба попробувати…
І перед Федоровими очима уже стояла та нивка, як у казці. Рясні колоски хиляться йому до колін, він бере їх у руки, гладить їм вуса, приговорюючи: «Ростіть, наливайтеся, колоски! Веселіть мою душу!..»
Погладив свою бороду: густа сива щетина зашорохкотілаоб дубову долоню. «До нової землиці треба йти, як до молодиці», — подумав і поспішив до сусіда.
— Василю, — звернувся до нього, знаю, що маєш добру бритву. Пошкреби, неборе, мою бороду, бо заріс, як ведмідь. А завтра маю йти в одне місце.
— Та ви самі, Федоре, добрий голиборода…
— Не можу, неборе. Руки трясуться, мара би їм не приснилася!..
Землиця для Іванового нянька була такою святою, що як і до церкви, він не міг не йти до неї неголеним.
— Землі прикупили, неборе, — не міг стриматися старий Сила, аби не виповісти сусідові свою радість.
— Іван по світах, хвала Богу, грошовитим став. Але чувати, що дуже спанів.
— Не спанів, неборе, — заступився за сина Федір. — Ба чи видів його?
Далі сусід мовчки голив старого, раз по раз повертав його лице до сліпака-каганця, а коли склав бритву, загорнув у пожмаканий папір, Сила пошурпався, вийняв з кишені вузлик, вибрав з нього біленьку монету та поклав на стіл.
— Не треба, Федоре, платити. Я від добрих людей ніколи не беру.
— Будеш мати на тютюн.
— Обійдуся, — і голосно зітхнув, бо в думці мав таке тяжке, що аж пригорбився.
Старий Сила взяв з лавиці свою клебаню, розім’яв на ній криса і поклав на голову. Подивився ще на сусіда:
— Бери, бери, Василю!
— Кажу — не треба.
— Чому ти мене шкодуєш, Василю?
— Та знаєте, Федоре, мені ото тяжко виказати, аж язик заціпило… У новинках вичитав я… — сусід ближче підійшов до Федора, став перед ним. — Ганьбиться вашого роду Іван. Панське ім’я собі взяв…
— Панське ім’я, кажеш? — насторожив брови Федір.
— Так я вичитав, — ще тихіше мовив, гейби боявся, що хтось почує їхню бесіду.
— Не вірю я тому, неборе, — виповів згаряча, бо не міг собі уявити Івана без нього, Силового, прізвища.
— Кротоном його по світах називають.
— Кротоном, кажеш?..
І рушив.
Та ноги йому чомусь подерев’яніли, не подавалися, як чепіги на плузі. Він силою ламав їх, що аж коліна хрупкали. «Ба чи правду каже сусід?».
У сінях запахло смаженою ковбасою, солоною бужениною. За дубовим столом сини старого Сили слухали Іванову оповідь. Іван побачив нянька, покликав:
— Ходіть до нас!..
— Сідайте, сідайте, няньку. — просять інші діти, даючи місце на чолі стола.
Та старий Сила не зрушив з місця. Схилив немічно голову, опустив очі. На душі він мав таку злість, що нічим звідти не можна було її вигнати. Вона так далеко застряла, так давила, що й слову нікуди витіснитися. Склав на поперек руки. Клебаня тисла на голову, як тяжкий дзвін. Зняв її та повісив на дерев’яний клинок коло печі. «Пани, правда, все можуть, — думав старий, — але нащо їм піддаватися? Досить вже збиткуються над русином. Чоловік мусить мати свою голову на плечах. Мусить честити свій рід, умножати його, а не толочити! Як кожний пан буде перекручувати наше ім’я, то ми самі себе не впізнаємо!».
Діти відчули — якесь лихо сталося, коли їхній нянько такий розгніваний, що й слова не може виповісти. В такий час вони не розмовляли, щоб ще більше не дражнити старого. Десь з-під печі озвався цвіркун. Кіт, що сидів на припічку, метнув вухом, та в ту ж мить знову нагострив вухом на старого.
— Пішов, кажеш, сином, а повернувся свином! — розрубав тишу голос старого, як великий церковний дзвін.
— Та що ви кажете? — озвалася Петрова жінка.
— Цить! Юдом став! За гроші продав мене і весь наш рід! Жабраком піду по світу, а й гелера не візьму від нього. Раз одрікся мене, мого імені, то так може і від свого краю відректися, від людей своїх. Можеш іти, звідки прийшов. У хижі нема місця запроданцям!..
* * *
Паровоз натужився, тяжко зрушив з місця. У вагонне вікно вдарило димом, і Сила сягнув думкою до хатини старої Кормошки. Такий дим був і там: пекучий, гіркий…
Стара Кормошка полола грядку, зігнувшись дугою. Коли привітався, підняла голову, глипнула на нього з-поміж рядків цибулі. Підійшов ближче, торкнувся її плеча. Вона щось замурмотіла собі під ніс, трохи вигорбила спину, придержуючи поперек руками, гейби боялася, що той трісне і вона більше не зможе так зігнутися дугою. «Бог, мабуть, створив землероба так, аби той ніколи не міг задерти голову до неба, аби дивився тільки під ноги, в землю», — подумав про себе Іван.
Пошкандибала-покотилася до своєї хижки, підпершись на кілля, сліпала одним віконцем, і була схожа на жебрака-каліку, що присів перепочити край дороги. Іван зігнувся, проліз у двері. В очі дихнуло прокіптявілою соломою, гірким чадом, сажею. Став коло дверей, бо далі й кроку не можна було ступити. Все жительце старої Кормошки зайняте старими кроснами. Крізь оте віконце, що легко затулив би долонею, світло проціджується на ту частину кросен, де саме тчеться полотно. За кроснами сидить ткаля — старша сестра Кормошки. Чоловік її склав голову на війні, а вона тепер половинить свої вдівські літа разом із сестрою. Діляться навпіл картоплями, змоченими в капустяному розсолі, бо іншої страви нема з чого зварити.
