Чигиринський сотник - страница 104
— Га? — поспитався Михась, упритул під’їхавши до нього. — Що?
— Вибиратися треба звідціля! — гукнув характерник. — Як буде улоговина, то звертаємо — і нагору!
— А то чом?
— Залива велика… як піде сюдою велика вода, потопимося!
Та провалля знай глибшало і глибшало. Обабіч стало видно прямовисні кручі, що поросли якимись миршавими чагарями, дорогою подибувалися вивернуті з корінням дерева, які занесла сюди повінь, на дні жовтів намитий річковий пісок. Злива дужчала, аж за сірою пеленою дощу вже за п’ять кроків нічого не видно було. Коні почали занепокоєно хоркати і озиратися — певне, почули щось недобре.
— Оце улипли! — вигукнув Михась.
— Не виїдемо звідціля!.. — обернувшись, гукнув Обух. — Доведеться мчати униз, до річки, та ще й чимшвидше, а то…
Голос його потонув у страшенному гуркоті. Вода пішла бурунами, коні наполохано заіржали, зірвавшись диба, ще мить — і Михась побачив, що поміж кручами потворним горбом виріс каламутний вал, що ніс перед собою вирвані з корінням кущі, колючу дерезу і якесь ломаччя. Височенний він був, аж сягав чагарників, которі росли на кручах, а верх його закручувався кучерявим гребенем, де скипала брудна біляста піна. Земля двигтіла, урвиська відколювалися і поволі падали в долину, а вал той котив зі страшенним гуком, аж дерева тряслися над балкою.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — зойкнув Михась.
— Господе, твоя воля! — хрипко видихнув Обух.
А більше нічого й не встигли вони сказати: підкинуло їх угору разом із кіньми, закрутило, завертіло у каламутному вировиську, наче солому, майнули перед Михасем ошкірені храпи гнідого, блиснуло небо у купинні хмар, кинувся у вічі жмуток трави на урвищі й блискавка, що свінула на овиді,— та й більше він нічого не тямив.
Гроза вже ущухла, і в небі знову засяяло сонечко, як над балкою поволі летів орел-білокрилець. Великий і хижий він був, сажнів зо два сягав розмах його крил, а дзьоб кривий був, неначе гак. Помалу ширяв він у небі, незмигним оком видивляючись здобич у степу, аж завис і тільки кінчики крил тріпотіли, утримуючи його у потоках повітря, що пливли од землі. Там, коло балки, де пройшла велика вода, у високій траві лежав хлопчина в козацькій одежі. В болоті він весь був, аж скидався на глиняну ляльку, а що вже потовчений, то страх божий! Видно було, що несла його вода, несла, била об пеньки та корчомахи, жбурляла, як попало, а тоді й викинула на узгір’я. Певне, очунявши, видряпався козак нагору — та й зомлів, геть утративши сили.
Усе це утямив старий білокрилець ув однісінький мент, бо вже понад три десятки літ полював у цих степах і не треба було додолу йому спускатися, щоб відрізнити живу здобич од мертвячини. Ворухнув він крильми та й пішов колами у небі, поволі знижуючись над козаком і збираючись учинити те, що роблять степовики найперш, — виклювати очі. Вже й зібрався було скласти крила, щоб каменем упасти простісінько на груди непритомному козакові, аж почулося якесь шемрання од річки, захоркало щось, зарохкало, затупотіло, загойдалися верхівки будяків — і з високої трави почали один за другим виринати дикі вепри. Здоровезні вони були й тяжкі, мов каменюки, в цупкій рудій щетині, що скидалася на їжачі голки, а з пащ стирчали довгі криві ікла. На кожному вепрові сиділа відьма, убрана в панцир і шолом, з мечем-акинаком при боці й круглим щитом, де викарбувана була гадюка, що звинулася зиґзаґом, — знак бісуркань.
Старий білокрилець давно вже знав тих почвар, знав і те, що гарно орудують вони мечами, а ще ліпше поціляють із луків, тож, насилу вгледівши ту ґерелицю, махнув крильми та й полинув увись, а тоді окреслив коло над степом і чимдуж полетів до річки — подалі від пекельної нечисти.
А бісуркані виїхали до балки та й, пустивши вепрів ступою, заходилися роззиратися довкруги, наче шукали когось.
— Тут десь воно!.. — буркнула стара відьма з двома сивими кісьми, закинутими за спину.
— А з дороги ми не збилися? — поспитався хтось позаду.
— Ні. Ось і пагорб над балкою…
— О праву руч треба взяти! — озвалася бісурканя, що їхала поруч.
— Загрузнемо, — відказала стара. — Багна там… год із триста уже, як підтопило ту долину!
— А як же нам тепер проїхати?
Стара і плечима стенула.
— Хтозна… змінилося все відтоді! Ану чекайте…
І зашилила руку за пазуху й дістала звідтіля дерев’яну ляльку. Не звичайна то була лялька, а радше кукла чи, як прозивали її в давній Україні, гидол — подоба отих камінних маняків, що стояли подекуди у степах, лякаючи подорожніх ошкіреними писками і згорнутими на животі руками. Як глянуло на неї сонечко боже, ожила кукла, розплющила очі й усміхнулася до бісуркані.
— Що скажеш, мамо? — питає в старої.
А та їй:
— Заплутали ми, доцю… проведи нас, коли твоя ласка!
Зітхнула кукла й каже:
— Голодна я…
— То я тебе осьо нагодую! — каже стара бісурканя.
Та й витягла кривий ґанджар із-за пояса. Утнула собі жилу на руці, пустила крови й притулила гидола до рани. А клята кукла як присмокталася, то аж замуркотіла з утіхи! Ссала вже, ссала, а як натлилася усмак, то утерлася рукавом і каже:
— Ну, підпасла трохи коня… Кажи тепер, мамо, що там ти хочеш?
— До городища прямуємо, доцю… Та тільки ж багна тут кругом!
Роззирнулася кукла, плигнула додолу й каже:
— Нічого, матінко, ми цьому лиху зарадимо… За мною всі, та помалу!
І побігла понад балкою, обходячи озерця та промикаючись поміж кущами осоки і шелюгів. Захоркали вепри, зарохкали й рушили підтюпцем за нею, сторожко зиркаючи навсібіч та нюхаючи трясовину, бо вона, мов рядно, вгиналася під їхніми ракотицями. Як пройшли теє здвижжя, разів зо два таки провалившись у мочажини, і задудоніла під ногами тверда земля, кукла раптом перестала бігти — і завмерла як укопана.
