Чигиринський сотник - страница 82
— Послухай-но, сину, — каже характерник Михасеві,— а скажи-но мені таке: хто ж се таки збудив тебе, як ото клята відьма нас жаб’ячим молоком напоїла?
— Таж бісурканя ота мала, — каже Михась. Та й розповів, що то йому за сон приснився.
Зглянулися запорожці поміж собою.
— То скільки ж їй год? — питається Обух.
— А як і мені отсе!
— Золота якась дитина! Таланить же тобі, козаче…
Михась і пирхнув.
— Таланить!.. — каже. — Який там талан — баба вона і єсть баба… нема за що й балакати!
— Та воно так, — озвався Богун. — Тільки ж відкіля того люда в Січі візьметься, коли з жіноцтвом діла ми не матимемо?
— А що?
— Таж як усі козакувати стануть, то дітей не буде!
— Велике діло! — каже Михась. — А ми так учинимо: ото покозакував трохи, покозакував, а тоді пішов у капусту, знайшов там дитину — та й на Січ її вези! Просто все.
Як зареготалися запорожці, то аж птаство на болотах знялося хмарою.
— Ні,— каже Богун, — таки не скучиш із тобою, козаче!.. Значицця, у капусті знайшов — та й діла всього?
І головою покрутив.
— Ти, — каже Богунові характерник, — не кепкуй із хлопця! Забув, як співається ото про нас:
Славні хлопці,
Пани запорожці!
Побачили вони
Чаплю на болоті.
Отаман і каже:
«Отсе ж, браттє, дівка»!
А осавул каже:
«Я з нею кохався»!
А кошовий каже:
«А я й повінчався»!
— Тож бо й воно, — каже Богун. — Бо є на Січі козаки, що того зілля й разу не нюхали, хоч до сивого пелеху вже дожили!
— А що, — питає Михась, — не в капусті хіба дітей знаходять?
— Ні,— каже Богун, — в капусті їх нема…
— А де ж їх шукати?
— А шукати не треба… лелека принесе! То лови бігом, поперед сідла саджай і в Січ вези…
— А-а, — каже Михась, — то їх бусли носять! Так он чого тая бісурканя сміялася з мене…
Обух і споважнів.
— Виростеш, сину, — каже, — то, може, розберетеся з нею за сеє діло та щось гарного утнете… Не проста се дівчина, а Дажбожим знаменням значена, — така раз на віку трапляється! Не прогав же її, а то всеньке життя щастя не матимеш…
— А гожа? — питає Михася Богун.
Думав малий козак, думав та й каже:
— Коси такі, мов золото щире…
— І все?
— Та забувся вже… не в пам’ятку мені воно!
Богун і рукою махнув.
— Дівка його три рази з халепи витягла, — каже, — а він і лице її забув! Ото козак…
— Добре, — каже характерник, — годі балакати… коней підпасли, то гайда! До переправи ще шмат дороги.
Ночували вони у Переяслові, а вдосвіта були вже знов на конях. Як дісталися на Дніпровий берег, то спинив характерник свого жеребця і каже:
— От і приїхали…
Звивався в тій місцині Дніпро крутою дугою, огинаючи півострів, де виднів монастир і хати, розкидані круг нього. Де-не-де скелля стриміло коло берега, а далі вал тягнувся, та такий давній, що вже й хабуззям поріс. До руського берега було тут геть близько, та й дно плитке,— як придивився Михась, то побачив, що тільки на бистрині доведеться коням пливти.
— Отсе, — каже характерник, — давній брід, що ним ще половці переправлялися та шеремети… Пролито ж тут нашої крови!
Та й рушив конем у воду, а за ним Михась із Богуном. Як дісталися на правий бік, то Богун і питає:
— А що, в Трахтемирові станемо?
— Ні,— каже характерник. — Спішити треба, бо діло не жде…
І вдарив коня нагайкою. Учвал промчали вони через Трахтемирів, минули монастир козацький, де раніш запорожці старі доживали віка, та й ну ж бо жеребців поганяти. Одне село проїхали, друге, аж забовваніла перед ними височенна гора. Збавили ходу козаки, й побралися коні під гору, хоркаючи та сапаючи тяжко.
От виїхали на маківку. Глянув малий козак округи й немовби всеньку Вкраїну побачив: лежить перед ним Дніпро голубою стягою, що губиться ген-ген удалині, видніють степи, гаї та озера до самісінького обрію, а по всьому півострову могили височать, пагорби якісь, села та вали давнезні, що й бозна од якої пори вони.
Злізли запорожці з коней і шапки познімали.
— Отсе, сину, — каже характерник, — гора Заруб — найсвятіше місце на нашій землі… Звідціля пішов люд козацький і вся Україна почалася звідси. Як світ ще був молодий, створив тут із глини Господь первого чоловіка. Засновав той кріпость на сім пагорбі, а в ній храм Дажбожий стояв. Двадцять віків уже тому, як узяли його копієм шеремети і розруйнували дощенту…
— Як же се воно було? — питає Михась.
Зітхнув Обух.
— Як прийшли шеремети на нашу землю, то заправляли у них жінки, а на хоругвах їхніх Баба-Яга була змальована, котора ще прозивалася Москва або Москова! З усієї Вкраїни зійшлися богатирі та поляниці й билися коло города Голуня з тою навалою. Як розгромили їх шеремети, то вціліла хіба сотня воїнів. Одступили вони на правий берег і замкнулися в Зарубі. От облягли їх ті шеремети та й кажуть: «Оддайте Ключ Дажбожий, то подаруємо вас життям і підете собі вільно…»
— І що ж? — питає Богун.
— Зареготалися киї та поляниці й кажуть: «Не знайти вам в Україні й одної душі, що на такеє згодна була б! Кістьми ляжемо, та не оддамо образ Матери Лади»! І був там останній бій. Загинули тії люде, а Троянів Ключ мов крізь землю запався… Кажуть, виніс його джура малий і оддав козакам, що в Торчі стояли.
— Се коло Любомира, — каже Михась. — Там, де наш хутір стояв…
