Монети для патріарха - страница 7
— Склич, Палію, склич дружинуТа й підем на ляховщину!
Треті півні не співали,
Польські замки запалали!
Мусій не вперше стикався з тим, що народ не змирився з арештом батька козацького. Сам він двічі воював під булавою Палія, бо саме до його загону приєднався, коли той проходив мимо Бара, невдовзі й у полон потрапив, а після втечі повернувся в Україну якраз перед початком «нової Хмельниччини», та міг сказати про Палія багато доброго, але… Пам’ятав і про його важку вдачу, через яку видатний тактик постійно сварився з усіма гетьманами та іншими полковниками. Саме цим — значно спрощуючи — пояснював і його арешт. (Хоча інколи замислювався: чи не за чаклунство взяли полковника? Всі навколо певні були, що Семен — ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)
Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського — бо Танський його не любив), — так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта — ні.
У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.
— А хто обіцяв грошей зайвих не витрачати?
Мусій миттєво розіграв спійманого на гарячому чоловіка, хоча щось не пригадував за собою ніяких обіцянок.
Коли вони опинилися в кімнатці, точніше — у маленькому закапелку, Мар’яна обняла сердюка і зашепотіла у вухо:
— Ніж у тебе добрий?
Нічого не розуміючи, Мусій кивнув.
— Ріж монету, пістоль набивай! Швидше, він може й сюди заявитися.
Ільченко не зумів би втекти аж з Єгипту, якби не відчував, коли можна перепитувати, а коли треба робити, що кажуть. Він витяг монету, яка на вигляд здавалася найвищої проби, порізав її ножем на шматки й набив ними німецький пістоль. Другий у нього був турецьким, дуже довгоствольним, і сердюк завжди заряджав його кулями — він пробивав кольчуги, які ще носили деякі поляки та татари.
Тільки завершивши процедуру, Пройдисвіт повернувся до Мар’яни, що, вочевидь, розуміла: не можна відволікати людину, яка перезаряджає зброю:
— Що?
— Ти пам’ятаєш старого, що сказав: «Мало нас залишилося»?
Сердюк остовпів: «А вона звідкіля знає?»
— Я задрімала, поки листа носили до гетьмана… Саму не пустили, звісно… Ну, я задрімала на ослінчику… З тобою виспишся… І він з’явився уві сні. Сказав, що ти вбив учня самого Сулеймана, а це — найсильніший із чаклунів бусурманських. Він такого не подарує, бо учня знайти важко. І ще Сулейман якийсь некро, некро — і не вимовлю цього слова. Тому тобі треба мати срібну зброю. Старому дуже важко з’являтися уві сні, тому вдруге навряд чи зможе.
Мусій прикинув, чи не може це бути брехнею, і вирішив, що навряд.
— Зараз поїдемо?
— Ні. — Це слово спочатку вирвалося само по собі, і лише потім сердюк зрозумів чому. — Я сказав, що буду до ранку, тож запам’ятають, якщо станеться інакше. Та й сюди — все-таки образи висять, людей багато, я диякона бачив, — мо’, й не сунеться сюди нечиста. І їхати з такими ворогами краще вдень. Тим більше що тобі ж до Батурина?
— До домовини! — визвірилася Мар’яна. — Я ж гадала, не здогадається катиця, куди я їду. Аякже! Тепер мені до Батурина зась, усе, що мала, — пропало. Так що з тобою їду. Старий благословив, а тобі наказав передати, що старого Ісу він знав і що той і вполовину не був такий, як моя бабця. Отже, я теж сильніша за тебе.
У Мусія майнула думка, що бабця була сама по собі, а онука сама по собі. Проте два потворники дійсно кращі за одного. Але… Він згадав, що вона й бровою не повела, коли загинув закоханий у неї козак, більше того, за кілька годин віддалася іншому. Та й зараз якусь фальш він усе ж відчув.
— Може, ще й сказав, для чого я їду?
Жінка зашарілася, але відповіла правду:
— Ні, заборонив навіть питати. Не твоя, сказав, справа.
Вочевидь дійшовши висновку, що Мусій потребує додаткового заохочення, вона взяла образ у кутку (господар чи то багатий, чи то дуже богобоязкий) і рішуче повернула його обличчям до стінки.
— …Не спиш?
— Боюся спати. Не хочу бути уві сні вбитим. Так що поспи трохи перша, а потім я, і так воно хай і далі буде.
Поспали…
* * *
Неприємності почалися вранці на стайні, де Ільченко з Мар’яною сідлали коня й мула.
Присутність когось іншого він відчув потилицею й, озирнувшись, побачив двох козаків, що вчора лаяли старшину. І відчув бажання закусити, бо хлопці або похмелитися встигли, або всю ніч пиячили.
— О! Курва попалася! Пішла з нами!
Мусій, ще сподіваючись уникнути бійки, рявкнув:
— У мене наказ!
— Про курв?
І, не даючи сердюкові щось пояснити, кремезний козарлюга зацідив Ільченкові в обличчя так, що той упав, а перед очима замерехтіли зірки.
Кремезний розвернувся і схопив Мар’яну, у чому й помилився, хоча досі після його удару ніхто не вставав раніше аніж за кілька хвилин; проте Пройдисвіта, коли він був рабом, ще й не так били, так що раптом, перш ніж богуславці помітили, він підскочив, неначе кішка, і вже тримав у лівиці турецького пістоля, вихопленого з кобури при сідлі мула.
Як уже сказано, пістоль був дуже довгоствольний, до того ж, як на значній частині турецької зброї, десь за півпальця до кінця ствола на ньому було досить велике потовщення у вигляді зміїної голови, з пащеки якої виходить дуло.
