Ґолем - страница 18
У своїй свідомості я добре знаю: пальці належать примарній руці, яка в моїй комірчині на Півнячій вулиці передала мені книжку Іббур.
— Води! Води! — гукає біля мене Цвак.
Друзі підтримують мою голову й освітлюють свічкою зіниці.
— Віднести його додому, викликати лікаря… архіваріус Гіллель знається на таких речах… до нього… — радяться вони стиха.
Потім я, непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрізландером виносять мене.
На яву
Цвак вибіг сходами поперед нас, я чув, як Міріам, донька архіваріуса Гіллеля, тривожним голосом розпитувала його, а він намагався її заспокоїти.
Я не силував себе прислухатися, про що вони там балакають, не вловлював сенсу слів, скоріше здогадувався, що Цвак розповідає, мовляв, зі мною трапилося лихо, тож вони прийшли просити надати першу допомогу й повернути мене до тями.
Я ще не міг поворухнутися, невидимі пальці й далі тримали мого язика, однак думка працювала твердо й ясно, страх відпустив мене. Я достеменно знав, де я і що зі мною відбувається; сприймав, як цілком належне, що мене, наче покійника, занесли на ношах до помешкання Шемая Гіллеля, поклали на підлогу й залишили на самоті.
Спокійна благодать, яку відчуваєш, повернувшись після довгих мандрів додому, розлилася у моїй душі.
У кімнаті панувала сутінь, розмиті обриси вікна з хрестовидною рамою проступали крізь тьмявий мерехтливий туман, що сіявся знадвору.
Усе навколо я сприймав, як належне, і не здивувався ні тому, що Гіллель увійшов з єврейським суботнім семисвічником, ані тому, що він спокійно привітався зі мною, як з людиною, приходу якої тут сподівалися.
Доки він міряв кроками кімнату, переставляв якісь речі на комоді; потім запалив від підсвічника в руках інший семисвічник, мені нараз впало в око те, чого я ніколи в ньому не помічав за всі роки, прожиті в цьому будинку, хоча ми й часто зустрічалися на сходах, три або й чотири рази на тиждень: пропорційність усього його тіла, витончені риси обличчя і шляхетне чоло.
У відсвіті свічок я побачив, що він не старший за мене — щонайбільше сорок п’ять.
— Ти прийшов на кілька хвилин раніше, ніж я сподівався — озвався він за якусь хвилю, — інакше я б уже запалив свічки.
Гіллель показав на підсвічники, підійшов до нош і, як мені здалося, спрямував погляд своїх темних, глибоко посаджених очей на когось, хто стояв або вклякав мені у головах, і кого я не міг розгледіти. При цьому він заворушив устами й щось безгучно промовив.
Умить невидимі пальці відпустили мого язика, заціпеніння минулося. Я підвівся і озирнувся: нікого, окрім мене й Шемая Гіллеля у кімнаті не було.
Тож те, що він звернувся до мене на «ти», і його слова, що він сподівався мого приходу, стосувалися мене?
Та більше за ці дві обставини вразило мене, що я анітрохи не здивувався.
Гіллель, вочевидь, відгадав мої думки, бо приязно усміхнувся, допоміг підвестися з нош і, показавши на фотель, мовив:
— Жодного дива не сталося. Жахають людей тільки примари — кишуф. Життя колеться і пече, як волосяниця, а сонячні промені духовного світу леліють і зігрівають.
Я мовчав, жодна відповідь не спадала мені на думку. Та Гіллель її і не сподівався, він сів навпроти мене, невимушено повів далі:
— Навіть срібне свічадо, якби вміло відчувати, страждало б від болю тільки тієї миті, коли його шліфують. Блискуче й гладке, воно віддзеркалює усі картини без болю та тривоги.
— Добре людині, — додав він стиха, — яка може сказати про себе: мене відшліфували.
На мить він поринув у задуму, і я почув, як він прошепотів гебрейською слова: Lischuosecho Kiwisi Adoschem — Я уповаю на поміч твою, Господи!
Потім його голос виразніше забринів у моєму вусі.
— Ти прийшов до мене в глибокому сні. Я тебе розбудив. У псалмах Давида сказано:
«Тоді сказав я собі самому: нині почну я. Правиця Божа здійснила перетворення це».
Устаючи з ложа, люди гадають, ніби скинули з себе сон і не здогадуються, що стали жертвою оманних відчуттів і здобиччю нового, набагато глибшого сну, ніж той, з якого щойно вийшли. Існує лише одне істинне пробудження, те, до якого ти саме наближаєшся. Розповіси про це людям, і вони вважатимуть тебе за хворого, бо їм тебе не зрозуміти. То ж безсенсовно і жорстоко їм про це казати.
Вони зникають, як потік…
Вони — ніби сон,
Ніби трава, яка скоро зів’яне,
Яку ввечері скосять, і вона зсохнеться…
— Хто той незнайомець, який приходив до мого помешкання і дав мені книгу Іббур? На яву чи вві сні бачив я його? — хотів я запитати, але Гіллель відповів ще до того, як я встиг вимовити ті слова.
— Уяви собі, чоловік, який тебе відвідав і якого ти називаєш Ґолемом, означає воскресіння з мертвих через духовне життя. Кожна річ на землі є нічим іншим, як одвічним символом у тлінних шатах.
Як ти думаєш очима? Кожну форму, яку бачиш, ти сприймаєш очима. Усе, що прибрало форму, первісно було примарою.
Я відчув, як усі поняття, що досі міцно трималися на якорі в моєму мозку, раптом зірвалися з припони, і їх, наче кораблі без штурвалу, понесло у відкрите море.
Гіллель спокійно вів далі:
— Хто прокинувся, не може вмерти. Сон і смерть — одне і те саме.
«…не може вмерти?» — глухий біль діткнувся мене.
— Дві стежини в’ються поряд: шляхи життя і смерті. Ти взяв книгу Іббур і читав її. Твоя душа зайшла в тяж від духа життя… — долинали до мене його слова.
