Ґолем - страница 21
Мені здавалося, люди вітаються зі мною; не пригадую, чи відповідав їм… Раз у раз я намацував листа на грудях.
Від нього віяло теплом…
Я брів під арками переплетених гіллям алей Старомістя, повз залізний фонтан з мереживними ґратками, увішаними крижаними бурульками, далі — кам’яним мостом із статуями святих та Йоанна Непомука.
Унизу нуртувала ненавистю спінена ріка, ударяючись у підвалини набережної.
У напівмареві мій погляд упав на витесану з піщаника скульптурну групу святої Луїтґарди з «муками проклятих»; сніг густо лежав на повіках каянників та на складених до молитви їхніх руках, скутих ланцюгами.
Арки брам брали мене в свої обійми і знову відпускали, повз мене повагом пропливали палаци з мереживними, величавими порталами, левами з бронзовими кільцями в пащах.
І тут теж лежав сніг, усюди сніг. М’який, білий, мов хутро велетенського полярного ведмедя.
Високі, статечні вікна з сяючими скрижанілими карнизами байдуже дивилися на хмари.
Мене дивувало, що небом линуло в далеч так багато птахів.
Доки я піднімався на Градчину численними гранітними сходинами, де на кожній вмістилося б по четверо людських тіл, з виднокола крок за кроком зникало місто з його дахами й фронтонами.
Уже сутінки ковзали фасадами будинків, коли я вийшов на пустельний майдан, посеред якого пнувся у піднебесся, до янгольського трону, собор.
Сліди ніг з крижаними скоринками по краях вели до бічного входу.
Звідкись, з віддаленого помешкання, линули у вечірній тиші тихі, заблукані звуки гармоніки. Наче тоскні сльози скочувалися у самотність.
Я почув за собою зітхання обшивки, коли церковні двері впустили мене досередини, і я опинився у темряві. Золотий вівтар зблиснув до мене в застиглому супокої храму в блакитно-зеленавому мерехтінні умираючого світла, котре спадало крізь різнобарвні вітражі вікон на ряди лав. Червоні скляні лампадки виблискували розсипами іскор.
Млосні пахощі воску й ладану.
Я сів на лаву, відхилившись на спинку. Кров у моїх жилах дивно стишила свій біг у цьому царстві супокою.
Життя з завмерлим биттям серця сповнило навколишній простір — затаєне, терпеливе чекання.
Срібні священні реліквії спочивали вічним сном.
Ось! Десь ген здалеку долинув приглушений стукіт копит, ледь відчутно зачепив мій слух, ніби хотів пробитися крізь товщу стін і затих.
Невиразний звук — мов дверцята карети хряснули…
Шелест шовкової сукні наблизився до мене, і ніжна, витончена жіноча долоня торкнулася моєї руки.
— Прошу, будьте ласкаві, ходімо до тієї колони. Я не можу розмовляти тут, на лаві, про те, що хочу Вам розповісти.
Урочисті образи довкруж мене розсоталися, залишивши по собі тверезу буденність. Раптом усе стало сірим й непоказним.
— Я й справді не знаю, як Вам дякувати, майстре Пернат, що Ви відважилися, мені на догоду, пройти чималий шлях за такої негоди.
Я у відповідь пробурмотів якусь банальщину.
— Але я не знала іншого місця, де могла б почуватися у більшій безпеці, не боятися стеження. Сюди, до собору, мабуть, ніхто за нами не крався…
Я витягнув листа й простягнув його дамі.
Вона вся угорнулася в дороге хутро, але за голосом я відразу впізнав ту, що тоді нажахана влетіла до моєї комірчини на Півнячій вулиці, утікаючи від Вассертрума. Я не здивувався, бо й не сподівався зустріти тут когось іншого.
Прикипів поглядом до її обличчя, яке в присмерку церковної ніші здавалося іще марнішим, аніж було, мабуть, насправді. Від її вроди мені перехопило подих, я стояв, мов зачарований. Я б залюбки впав перед нею ниць, цілував би їй ноги за те, що вона попросила в мене помочі, за те, що обрала саме мене…
— Забудьте, благаю, принаймні доки ми тут, про ту ситуацію, коли ви мене побачили, — долаючи ніяковість, вела вона далі. — Я навіть не знаю, як Ви ставитися до таких речей…
— Я вже старий чоловік, але ще жодного разу за все життя не зважувався брати на себе роль судді над своїми ближніми, — тільки й спромігся відповісти я.
— Дякую Вам, майстре Пернат, — просто й тепло мовила жінка. — Тепер вислухайте мене терпляче. Якщо не допоможете мені виплутатися з біди, то хоч, може, порадите, що робити.
Я відчував, як цупкий страх стискає її своїми лещатами, голос їй тремтів.
— Тоді… в ательє… Тоді з неймовірною ясністю я нараз збагнула, що це потворне чудовисько таки вистежило мене. Уже кілька місяців я помічаю, куди б не йшла, сама, чи з мужем, а чи з… з… доктором Савіолі, завжди десь поблизу виринає жахливе обличчя цього лахмітника-вуркагана. Уві сні й наяву переслідують мене його косі очі. Ще неясно, чого він хоче, однак страх дедалі гостріше впинається пазурами в мою душу: коли він накине на мене зашморг?
Спершу доктор Савіолі намагався мене заспокоїти, мовляв, на що взагалі може бути здатний отой хирлявий лахмітник, Аарон Вассертрум! У гіршому разі вдасться до якогось дрібничкового шантажу… Та щоразу при згадці імені Вассертрума біліли його вуста. Маю підозру, доктор Савіолі щось приховує, аби мене не тривожити… Щось жахливе, що може коштувати життя мені або йому…
Згодом я дізналася про його таємницю: лахмітник не раз навідував доктора посеред ночі в його оселі. Я знаю, я відчуваю кожною клітинкою свого єства: щось відбувається, стягується довкруж нас, наче кільця змії. Чого шукав там цей убивця? Чому доктор Савіолі не може спекатися його? Ні, ні, мені несила далі за цим спостерігати! Я мушу щось зробити! Хоч щось, інакше страчу розум!
