Ґолем - страница 27
Провулок унизу ще був безлюдний та пустельний.
Я перетряс мотлох у кутку, до якого вже дісталося світло дня: черепки, іржава пательня, зітліле клоччя, шийка пляшки. Мертві речі й водночас такі дивно знайомі.
І стіни — якими виразними стали тріщини й розколи! — де ж я їх бачив?
Я взяв до рук колоду карт — якийсь тьмяний спогад зринув у пам’яті: чи не сам я їх розмальовував? Ще дитиною? Ген давно-давно?
То були старезні карти таро. З єврейськими знаками. Номер дванадцять мав би зображувати «вішальника» — звідкись я це пам’ятав… Униз головою… Руки за спиною… Я перетасував карти. Ось! Ось він!
Далі знову — у напівсні, напівреальності — перед моїми очима постала картина: почорніла будівля школи, згорблена, перекошена — похмуре відьомське кубло з піднятим лівим крилом, праве зрослося з сусіднім будинком. Нас кілька підлітків… Десь тут занедбаний льох…
Потім я оглянув себе: старомодний костюм видався мені цілком чужим, і це знову збило мене з пантелику.
Гуркіт підводи на вибоїстій бруківці вирвав мене з задуми, та коли я визирнув униз, на вулиці не було жодної живої душі. Тільки великий пес стояв на розі, ніби чекав чогось…
Ось! Нарешті! Голоси! Людські голоси!
Дві старі жінки поволі дибали собі провулком. Я, скільки міг, пропхав голову крізь ґрати й гукнув їх.
З роззявленими ротами вони видивлялися, звідки їх кликали, радилися між собою. Та, побачивши мене, з пронизливим криком кинулися навтьоки.
Вони прийняли мене за Ґолема, збагнув я.
Я сподівався, що ось зараз збіжаться люди, з якими я зумію порозумітися, але минула година — нікого. Лише то тут, то там обережно визирало якесь бліде обличчя, й миттю зникало з нажаханим криком.
Чекати довгі години, а може, й до завтра, доки з’явиться поліція — лакеї держави, як їх називав Цвак?
О ні, ліпше спробую з’ясувати, куди далі ведуть підземні коридори?
Можливо, тепер, з настанням дня, хоч трохи світла проб’ється униз крізь тріщини в мурах?
Я зліз сходинками в льох і рушив тим шляхом, яким учора прийшов: через купи розбитої цегли, обвалені пивниці, видерся розваленими сходами і… раптом опинився у темних сінях чорного шкільного будинку, щойно баченого в маренні.
На мене нараз накотилася хвиля споминів: оббризкані чорнилом лавки, арифметичні зошити, скиглявий спів, хлопчик, який запускав до класу хрущів, читанки з розчавленими канапками, запах помаранчевих скоринок. Я знав напевне: колись, хлопчиною, я був тут. Але я не мав часу на роздуми, я квапився додому.
Першим, хто стрінувся мені на Санітровій вуличці, був горбатий старий єврей з сивими пейсами. Ледь загледівши мене, він затулив обличчя руками й, голосячи гебрейські молитви, кинувся геть.
На лемент, видно, висипав зі своїх нір тлум люду, бо позад мене здійнявся неймовірний гармидер. Обернувшись, я побачив галасливий, збурений натовп зі спотвореними страхом, блідими, мов у мерців, обличчями, який валом котився за мною услід.
Здивовано я оглянув себе й зрозумів: на мені була дивна середньовічна одіж поверх костюма, тож люди прийняли мене за Ґолема.
Я прожогом звернув за ріг вулички в якусь підворітню і позривав з себе ветхе шмаття.
Тієї ж миті повз мене з несамовитими вигуками протупотіла юрба, озброєна ломаками.
Світло
Кілька разів упродовж дня я спускався до Гіллеля, стукав у його двері. Не було мені спокою, я мусив з ним поговорити, розпитати, що всі ті дива, яких я зазнав, означають, але щоразу мені казали: він іще не приходив додому. Щойно повернеться з єврейської ратуші, його донька відразу дасть мені знати…
Чудна дівчина, ця Міріам!
Таких я ще не бачив.
Врода її якась екзотична, особлива, з першого погляду й не вловити, від неї німіють уста й кудись зникає відвага.
Це обличчя сформоване за законами пропорцій, які вже давно, певно, тисячоліття, як втрачені, міркував я, відтворюючи в уяві дівчину.
Я думав, який камінь вибрати, щоб зберегти риси цього личка в камеї і не зашкодити художньому виразові твору, однак не знаходив відповідного матеріалу: який камінь зможе передати небачений чорний до синяви блиск її волосся та очей? Як втілити в камеї неземну витонченість обличчя, передати внутрішній дух і не збитися на бездушну портретність на догоду «мистецьким» канонам!
Лише мозаїка тут підійде, жодних сумнівів! Та який матеріал обрати? За все життя такого не знайдеш…
Де ж це Гіллель запропастився!
Я тужив за ним, мов за давнім добрим другом.
Дивовижно, як запав він мені в серце лише за кілька днів, а я ж, правду кажучи, тільки раз у житті з ним розмовляв.
Так, правильно: листи… треба ліпше заховати її листи. Для власного спокою, якби мені знову на довший час довелося покинути домівку.
Я вийняв їх зі скрині — у касетці надійніше…
Зі стосика листів висковзнула світлина. Я не хотів дивитися, але було запізно.
В оксамитовій накидці на оголених плечах — такою я вперше побачив її, коли вона втекла до моєї комірчини з ательє Савіолі — жінка дивилася мені просто в вічі.
Немилосердний біль пронизав мене. Я прочитав присвяту на світлині, не розуміючи змісту слів, та ім’я:
Твоя Ангеліна.
Ангеліна!
Коли я вголос вимовив її ім’я, завіса, що відгороджувала мої юні роки, розпанахалася згори донизу.
Я майже вмирав від муки. Дряпався, стогнав, кусав собі руки — лиш би знову стати сліпцем… Господи милосердний, — заклинав я, — поверни мене знову в непам’ять, як досі!
