Ґолем - страница 34

Й справді, крізь двері в коридор пробивалися тихі звуки дивної мелодії, смичок скрипки різав вухо неймовірним фальцетом, у якому вчувався монотонний мотив вуличної пісеньки, а два тонесенькі дитячі голоски підспівували: «пані Пік, пані Гок, пані Кле-пе-тарш, тут вони стояли, довго розмовляли…»

Це звучало так божевільно й комічно водночас, що я не стримався і голосно зареготав.

— Зять Шафранека — його жінка продає школярам на базарі келишками огірковий розсіл — цілими днями метається по бюрах, випрошуючи старі поштові марки, — з роздратуванням у голосі вів далі Харусек. — Потім він їх сортує. Якщо знаходить проштемпельовані по самому краєчку, складає на купку, обрізає штемпелі, тоді склеює і продає за нові. Спочатку ґешефт процвітав, він заробляв, бувало, й по гульденові за день, та, зрештою, це пронюхали великі єврейські промислові магнати Праги і тепер самі цим промишляють — збирають вершки…

— Чи Ви б поділилися з ближнім, Харусеку, якби розжились на зайві гроші? — квапно запитав я — ми вже стояли перед дверима Гіллеля, я постукав.

— Невже вважаєте мене таким ницим, якщо допускаєте протилежне? — вражено запитав він у відповідь.

За дверима почулися кроки Міріам. Я дочекався, доки вона натисне клямку, і швидко запхав банкноту студентові до кишені.

— Ні, пане Харусек, я Вас за такого не вважаю, але Ви б мали мене за ницу людину, якби я цього не зробив…

Перш ніж він устиг зреагувати, я потиснув йому руку й зачинив за собою двері. Вітаючись з Міріам, я водночас прислухався, що він там робить.

Харусек якусь хвилю стояв, потім тихо схлипнув і, намацуючи ногами сходи, поволі рушив униз. Як старець, який боїться пуститися опори…

Це вперше я прийшов до помешкання Гіллеля.

Кімната без жодних прикрас, як тюрма. Неймовірно чиста, посипана білим піском підлога. З меблів лише два стільці, стіл та комод. Дерев’яні підставки по два боки під стіною.

Міріам сиділа навпроти мене біля вікна, я м’яв у руках грудку воску, виліплюючи портрет.

— Щоб уловити схожість, треба бачити перед собою обличчя? — скромно запитала Міріам тільки задля того, щоб порушити мовчання.

Ми ніяково уникали зустрічатися поглядами. Вона не знала, куди очі подіти від сорому за злиденне помешкання, а в мене палахкотіли щоки від злості на самого себе, що я досі навіть не поцікавився, як живе її батько.

Та треба було щось відповісти!

— Не так задля схожості, як для того, щоб порівняти, чи добре я відчув внутрішню атмосферу… — ще промовляючи слова, відчув, як фальшиво вони звучать.

Довгі роки я сліпо дотримувався помилкового принципу, неначе потрібно вивчати зовнішню природу для того, щоб творити художній твір. І лише тієї ночі, коли Гіллель розбудив мене, мені відкрилося внутрішнє бачення, істинне споглядання з заплющеними очима, яке відразу зникає, досить розімкнути повіки. Талант, що ним хизуються усі митці, насправді мають лише одиниці серед мільйонів.

Як тільки я на таке відважився: перевіряти непомильне бачення душі недосконалими засобами фізичного зору?

Міріам, судячи з виразу її обличчя, подумала, здавалося, про те ж саме.

— Не сприймайте буквально, — поспішив виправдатися я.

Вона уважно придивлялася, як я грифелем поглиблюю риси воскової моделі.

— Мабуть, неймовірно важко скрупульозно переносити кожний штрих на камінь?

— Це лише механічна робота. Здебільшого…

Пауза.

— Дозволите мені згодом подивитись на готову камею?

— Вона призначається Вам, Міріам…

— Ні-ні, це неможливо… це… це… — у неї затремтіли руки.

— Невже навіть такої дрібнички не хочете від мене взяти? — швидко урвав я її. — Мені б так хотілося зробити для Вас і більше…

Вона рвучко відвернулася.

Що я ляпнув! Напевно, глибоко образив її… Мої слова прозвучали з натяком на її бідність. Чи можна це виправити? Чи не стане ще гірше?

Я зробив таку спробу.

— Спокійно вислухайте мене, Міріам. Прошу Вас… Я так багато чим зобов’язаний Вашому батькові… Ви навіть уявити собі не можете…

Міріам розгублено, непорозуміло глянула на мене.

— Так, так, незмірно зобов’язаний… Більше, аніж життям.

— Бо допоміг Вам, коли Ви втратили свідомість? Але в цьому не було нічого надзвичайного…

Я відчув: вона нічого не знала про ті узи, які пов’язували мене з її батьком. Я обережно вивідував, як далеко можу зайти в розмові, щоб не виказати того, що замовчував Гіллель.

— Гадаю, духовна допомога набагато цінніша за фізичну. Я маю на увазі духовний вплив однієї людини на іншу. Розумієте, що я хочу сказати, Міріам? Людину можна зцілити не лише тілесно, але й духовно…

— І він…

— Так, Ваш батько зцілив мене! — я схопив її за руку. — Невже не розумієте, що я від щирого серця прагну віддячитися, якщо не йому, то найближчій до нього людині — Вам! Довіртеся мені хоч на дрібку! Невже Ви не маєте жодного бажання, яке б я міг сповнити?

Дівчина похитала головою.

— Вам здалося, що я тут страждаю?

— Звісно, ні… Але, може, маєте якісь клопоти? Я б міг допомогти їх залагодити. Ви мусите — чуєте?! — мусите дозволити Вам допомогти! Хіба мешкали б Ви в цьому похмурому, темному провулку, якби все було просто в Вашому житті? Ви ж така ще юна, Міріам, і..

— Але й Ви тут мешкаєте, пане Пернат, — усміхнулася дівчина. — Що Вас прив’язує до цього будинку?

Я вражено замовк. А й справді… Так, вона має рацію. Чому, власне кажучи, я мешкаю тут? Я б сам собі не зміг пояснити чому. Що пов’язує мене з цим будинком? — раз у раз запитував я себе, поринувши в прострацію. Я не мав відповіді, на мить забув, де перебуваю. Раптом мов опинився десь у височіні… у зачарованому саду, де запаморочливо пахла квітуча бузина… і дивився звідти вниз, на місто…