Ґолем - страница 36
Мені майнула в голові думка, від якої я мимоволі усміхнувся.
Міріам помітила це.
— Не смійтеся, пане Пернат, — благально мовила вона. — Повірте, з часом ці дива ставатимуть лише більшими, і одного разу…
— Я не сміюся з Вас, Міріам! — заспокоїв я дівчину. — Як Ви могли таке подумати! Я неймовірно щасливий, що Ви не така, як інші, не схожа на тих, хто кожній події шукає звичного пояснення і комизиться («Слава Богу!», зазвичай вигукуємо ми в таких випадках), якщо трапляється щось виняткове…
Міріам простягнула мені руку.
— Правда ж, пане Пернат, Ви більше ніколи не пропонуватимете мені… нам… допомогу? Тепер, коли знаєте, що таким вчинком могли б позбавити мене можливості зазнати дива…
Я пообіцяв їй. Однак з застереженням.
Тієї миті відчинилися двері, до помешкання увійшов Гіллель.
Міріам обняла його. Гіллель привітався зі мною, щиро й приязно, однак знову з холодним «Ви» у звертанні.
Його начеб гнітила легка втома або ж тривога. Чи може, я помилявся?
Можливо, мені так лише здалося через присмерк у кімнаті.
— Ви, мабуть, прийшли за порадою стосовно тієї незнайомої пані? — озвався він, коли Міріам залишила нас наодинці.
Збентежений, я вже хотів було його урвати, але Гіллель не дав мені прийти до слова.
— Я знаю від студента Харусека. Заговорив з ним на вулиці, бо він видався мені трохи чудним. Емоції просто переповнювали його. Харусек усе мені розповів, навіть про те, що Ви дали йому грошей, — Гіллель пронизував мене поглядом, дивно наголошуючи на кожному слові, але я не розумів, що саме він хотів тим сказати. — Звісно, це проллє кілька крапель щастя з неба і… і… гроші тут не зашкодять, але, — він на мить замислився. — Але іноді таке співчуття може завдати страждань… Допомагати — то зовсім не така проста справа, як Ви собі гадаєте, любий друже! Інакше було б дуже легко врятувати світ. Чи Ви мені, може, не вірите?
— Але ж Ви й самі подаєте бідним, Гіллелю? Часто останнє, що маєте, хіба ні? — запитав я.
Він похитав, усміхаючись, головою.
— Ви за ніч, видно, талмудистом стали, якщо відповідаєте запитанням на запитання. Важко сперечатися…
Гіллель замовк, ніби сподівався моєї відповіді, але я знову не зрозумів, чого він чекає.
— До речі, повертаючись до теми, — повів він далі вже іншим тоном, — не думаю, що Вашій протеже, маю на увазі ту пані, щось на цю мить загрожує. Хай усе йде собі, як іде… Бо ж кажуть, «не квапся поперед батька в пекло». Розумний чоловік, як на мене, зачекає і все добре зважить. Можливо, так складеться, що Аарон Вассертрум стрінеться зі мною, але він сам повинен цього захотіти — я не робитиму першого кроку. Він мусить прийти сюди, байдуже, до мене чи до Вас, і тоді я з ним побалакаю. А вже від нього залежатимете, послухає він моєї поради чи ні…
Я полохливо намагався хоч щось відчитати з обличчя Гіллеля. Так холодно й дещо грізно він ще зі мною не розмовляв. За цими чорними, глибоко посадженими очима таїлася прірва.
«Між нами ніби скляна стіна», — згадалися мені слова Міріам.
Я спромігся лише мовчки потиснути йому руку й піти геть.
Гіллель провів мене до дверей. Піднімаючись сходами, я озирнувся: Гіллель стояв біля свого помешкання, приязно махаючи мені вслід, як людина, яка ще хотіла б щось сказати, але не може…
Страх
Я мав намір взяти пальто й ціпок та піти попоїсти до маленького шинку Старий заїзд, де щовечора до пізньої ночі просиджували Цвак, Фрізландер і Прокоп, розповідаючи один одному усілякі неймовірні історії. Та щойно я переступив поріг своєї комірчини, куди й подівся той намір, наче відпав, ніби чиясь рука зірвала з мене хламиду, у яку я горнувся.
У повітрі вчувалася напруга, я не міг її собі пояснити, та була вона цілком намацальною і вже за кілька секунд перенеслася на мене; від внутрішньої тривоги я не знав за що перше хапатися: запалити світло, замкнути за собою двері, сісти чи, навпаки, ходити кімнатою.
Чи не прокрався хтось сюди за час моєї відсутності й десь заховався? Може, це мені передався страх викриття тієї людини? Може, Вассертрум побував тут?
Я рвучко відслонив ґардини, відчинив шафу, зазирнув до сусіднього покоїку — нікого.
Касетка теж стояла на своєму місці.
Якщо нема іншої ради, то, може, ліпше спалити ті листи й раз на завжди позбутися тривоги?
Я заходився нишпорити в кишені камізельки в пошуках ключа, але схаменувся. Чи то горить? Маю достатньо часу аж до ранку…
Спершу запалити світло!
Не міг знайти сірників.
Чи двері замкнені? Я ступив кілька кроків назад. Знову зупинився.
Звідки цей несподіваний страх?
Я хотів собі дорікнути за боягузтво, але думки зав’язли… посеред фрази.
Божевільна думка блиснула мені раптом: хутко, мерщій видертися на стіл, витягнути за собою крісло й вгатити по голові того, хто там плазує по підлозі, якщо той підкрадеться ближче.
— Але ж тут нікого немає! — голосно мовив я, сердитий сам на себе. — Чи ти був коли в житті боягузом?!
Та це не допомогло. Повітря, яке я вдихав, стало розрідженим і гострим, мов ефір.
Якби ж то я щось міг побачити насправді — хай навіть найжахливіше, — страх миттю б пропав.
Але нічого не було.
Я вдивлявся в усі кутки.
Нічого.
Навколо самі лише знайомі речі: меблі, скриня, лампа, картина, настінний годинник — безживні, старі, вірні друзі.
Я сподівався, що вони переміняться під моїм поглядом, і я зможу пояснити свій давкий страх оманою зору.
