Ґолем - страница 4
АТАНАСІУС ПЕРНАТ
Я боявся, капелюх наганяв на мене жах — не знаю, чому.
Раптом забутий голос, який безнастанно допитувався, де лежить схожий на кусень сала камінь, летить у мене, мов стріла.
Я швидко малюю в уяві гострий, солодкаво усміхнений профіль рудої Розіни — так мені вдається ухилитися від стріли, яка відразу губиться десь у пітьмі.
Так, обличчя Розіни! Воно має більшу силу, аніж глухий голос, що варнякає мені до вуха. І тепер, знову заховавшись у своїй комірчині на Півнячій вулиці, я можу бути цілком спокійний.
І
Якщо моє чуття, ніби хтось, дотримуючись дистанції, піднімається услід за мною сходами з наміром зайти до мене, не підвело, то тепер він має стояти десь на останній сходинці.
Ось він завертає за кут, де мешкає архіваріус Шемай ГіллГель, переступає з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горішнього поверху. Навпомацки простує повз стіну і тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темряві до таблички на дверях, відчитуючи моє ім’я.
Я стою посеред кімнати, дивлюся на двері.
Ось двері відчиняються, він заходить.
Не знімаючи капелюха й не вітаючись, він ступає кілька кроків до мене.
Я відчув: так він поводиться, коли вдома. Мені видалося цілком природнім, що він поводиться саме так, а не інакше.
Він запхав руку до кишені й вийняв книжку.
Потім довго гортав її.
Книжка мала металеву палітурку, а заглиблення у формі розеток та печаток були заповнені фарбою і маленькими камінцями.
Нарешті знайшов те місце, яке шукав, тицьнув мені пальцем.
Розділ називався «Іббур». «Запліднення душі» — розшифрував я.
Велика, виведена золотом та червоною фарбою перша літера «І» займала майже половину всієї сторінки — я мимоволі перебіг її очима — і була на краях пошкоджена.
Я мав це виправити.
Літера не наклеєна на пергамент, як це досі траплялося мені в старих книгах; більше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних між собою посередині, а кінцями закріплених на краях пергаменту.
Отже, на місці літери мала бути вирізана в аркуші дірка.
Якщо я маю рацію, то побачу «І» на звороті в дзеркальному відображенні.
Я перегорнув сторінку — мій здогад справдився.
Мимохідь я прочитав ще й цю сторінку та наступну.
Захопившись, читав і читав.
Книга промовляла до мене, як промовляє сон, тільки ясніше й виразніше. Торкалася мого серця, як запитання.
Слова струменіли з невидимих уст, оживали, підступали до мене. Вони кружляли вихором переді мною, наче строкато вдягнені рабині, западалися потім під землю або ж розсотувалися, мов туман, у повітрі, звільняючи місце наступним. Кожна якусь мить сподівалася, що я оберу її, а від інших відмовлюся.
Деякі ступали спроквола, повагом, мов розкішні пави в іскристих шатах.
Інші — як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.
Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.
Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.
На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.
Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.
Пульс на зап'ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.
З далечі накочувалася навала корибантів.
Якісь чоловік і жінка пристрасно обнімалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче підходила процесія.
Тепер дзвінкий, екзальтований спів лунав зовсім поряд, очима я вишукував злиту в обіймах пару.
Однак пара обернулася монолітною постаттю, напів чоловіком, напів жінкою — Гермафродитом, що сидів на перламутровому троні.
Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якій черв нищення повигризав таємничі руни.
Здіймаючи хмару куряви, придріботіла отара маленьких сліпих овечок: їх привів у своїй свиті гігантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб підтримувати в них життя.
Час до часу серед істот, що струменіли з невидимих уст, траплялися посталі з могил — з затуленими хустками обличчями.
Спиняючись переді мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у моє серце, так що від крижаного ляку ціпенів мозок, і кров здиблювалася у жилах, як потужний потік, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.
Повз мене майнула жінка, я не побачив її обличчя — вона відвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зітканий зі сліз.
Процесія масок проминала мене, танцюючи й сміючись, — я їх зовсім не цікавив.
Лише П’єро задумливо озирається і вертається. Стає переді мною, заглядає мені в обличчя, наче в дзеркало.
Він корчить чудернацькі міни, змахує і розгойдує руками — то спроквола, то шалено, і якась надприродна сила змушує мене до наслідування: я теж підморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.
Та раптом нетерплячі постаті, що юрмляться за ним, відтісняють його набік — усім кортить потрапити перед мої очі.
Усі вони без плоті: порскі перли, нанизані на шовкову нить; окремішні звуки однієї мелодії, що ллється з невидимих уст.
То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотів від мене, а я, хоч як старався, ніяк не міг збагнути, що саме. Він мучив мене незрозумілими пекучими запитаннями.
