Ґолем - страница 51
Як часто в години внутрішньої спустошеності, коли моє осамотіле серце тужило за померлою матір’ю і жадало смерті, бавлячись цією пляшечкою, я втішався думкою: достатньо крапнути з неї рідини на хусточку та вдихнути, щоб безболісно полинути в ті краї, де мій любий, добрий Теодор знайшов спочинок від земної скорботи.
Тож прошу Вас, вельми поважаний майстре — тому й прийшов сюди — візьміть ці речі й віднесіть панові Вассертрумові. Скажіть, що їх передала Вам людина, яка побажала залишитися невідомою і якій небайдужий був доктор Вассорі… можливо, дама…
Він Вам повірить, йому це буде дорогою пам’яттю, як було мені. Моєю йому потаємною вдячністю. Я бідний, це все, що маю, але втішаюся думкою, що обидві дрібнички належатимуть тепер йому, хай навіть не знатиме з чиїх рук прийняв він дарунок.
І я теж матиму з цього солодку втіху.
А тепер бувайте здорові, майстре! Заздалегідь складаю Вам велику подяку й низький уклін.
Студент міцно потиснув мені руку, підморгнув і, бачачи мою розгубленість, ледь чутно щось прошепотів.
— Постривайте, пане Харусек, я трохи Вас проведу, — механічно повторив я слова, прочитані з Харусекових уст, і вийшов услід за ним.
На темному сходовому майданчику першого поверху ми зупинилися — я хотів попрощатися з гостем.
— Знаю, чого ви прагнули досягти своєю комедією. Ви… Ви хотіли, щоб Вассертрум отруївся рідиною з пляшечки! — випалив я просто йому в обличчя.
— Саме так! — збуджено визнав Харусек.
— І Ви гадаєте, я докладу до цього руку?
— У цьому немає потреби.
— Але ж Ви щойно самі сказали, я мав би передати пляшечку Вассертрумові…
Харусек похитав головою.
— Повернувшись додому, Ви самі побачите, що він уже її поцупив.
— Звідки Вам знати? — здивувався я. — Така людина, як Вассертрум, ніколи не накладе на себе руки… надто боягузливий… ніколи не піддасться імпульсивному поривові…
— Тоді Ви не знаєте, що таке підступна отрута навіяння, — похмуро урвав мене Харусек. — Якби я говорив буденно, звичними словами, може, б і Ваша правда була, але я врахував усе, найменшу зміну тональності в голосі. Тільки найвульґарніший пафос діє на таких покидьків! Повірте мені! Я міг би до найдрібніших деталей відтворити його міміку на кожну мою репліку. Навіть найвідвертіший кіч, як називають усіляку мазанину художники, витисне сльозу, вразить у самісіньке серце звироднілу до мозку кісток юрбу. Подумайте, якби було інакше, хіба б уже давно вогнем і мечем не винищили театри! Мерзотника пізнати по сентиментальності! Тисячі бідаків можуть гинути з голоду — ніхто не заплаче, та досить розцяцькованому блазневі на сцені закотити згорьовано очі, вони ридма ридатимуть. Якщо батечко Вассертрум завтра й забуде, можливо, те, від чого нині так страждав, кожне моє слово знову в ньому оживе, як прийде час, як сам собі видасться нестерпно нікчемним. У моменти найглибшого відчаю достатньо незначного поштовху — я вже про це подбаю! — щоб останній боягуз схопився за отруту! Треба тільки мати її під рукою! Теодорчик теж, мабуть, не вдався б до отрути, якби я йому не допоміг…
— Ви страшна людина, Харусеку! — нажахано вигукнув я. — Невже Вам зовсім не…
Він прожогом затулив мені рота й заштовхав у темний кут.
— Тихо! Он він іде!
Сходами спускався Вассертрум. Нетвердим кроком, тримаючись за стіну й похитуючись, він проминув нас, не помітивши.
Харусек похапцем потиснув мені руку й крадьки подався за ним.
Повернувшись до помешкання, я побачив, що троянда й пляшечка зникли, замість них на столі лежав золотий, погнутий годинник лахмітника.
Щоб забрати свої гроші, треба вісім днів зачекати — такі правила обслуговування клієнтів, сказали мені в банку.
Я попросив покликати директора, мовляв, час підтискає, за годину мені від’їжджати…
Директора на місці немає, та й нічого він не змінить — була відповідь. Якийсь жевжик з скляним оком, який одночасно зі мною підійшов до віконця, посміявся з мене.
Аж вісім сірих, жахливих днів чекати своєї смерті!
Це ж як цілу вічність…
Я був такий пригнічений, що навіть не зауважив, як вже чимало часу крокував туди й сюди перед дверима якоїсь кав’ярні.
Нарешті ввійшов досередини, лиш би позбутися нав’язливого жевжика зі скляним оком, той ні на крок не відставав від мене від самого банку; коли ж я позирав на нього, відразу потуплював очі, ніби щось шукав під ногами.
Він мав на собі надто тісну, світло-картату маринарку й чорні, засмальцьовані штани, що мішками відвисали на колінах. На лівому чоботі виднілася випукла, овальна шкіряна латка; здавалося, він каблучку носив на пальці ноги.
Не встиг я сісти за столик, як жевжик також увійшов до кав’ярні й примостився за сусіднім столом. Я гадав, він хоче вижебрати в мене грошей, і вже поліз по гаманця, та враз помітив великого діаманта, що виблискував на його товстому, як у м’ясника, пальці.
Минала година за годиною, я ледь не божеволів від внутрішньої тривоги, але куди я ще міг піти? Додому? Волочитися вулицями? Одне гірше за інше…
Сперте повітря, монотонне, безугавне стукотіння більярдних куль; сухий, безперервний кашель якогось підсліпуватого газетяра; довгоногий, мов бусол, митник поперемінно колупався у носі або жовтими від цигарок пальцями розчісував перед кишеньковим люстерком свої вуса; гамір одягнених у коричневий оксамит бридких, спітнілих, галасливих італійців, що з’юрмилися за картярським столиком у кутку й з пронизливим вереском, грюкаючи кулаком по столі, то викидали карти, то плювалися, відригуючи. Я не мав куди подітися, змушений був дивитися на весь цей шарварок, подвоєний, потроєний у настінних дзеркалах! Видовище поволі висмоктувало мені кров із жил…
