Ґолем - страница 57
«Ага, згодився терпуг», — подумав я і усміхнувся.
— Скоро й до Вас доля стане прихильною, пане граф, — палій щиро потиснув мені руку. — І Ви на волю вийдете! Як забракне Вам грошей, запитайте в Лойзичека за чорного Восатку. Там мене кожна дівка знає! Отак! А поки бувайте, пане графе! Було приємно з Вами запізнатися!
Він ще стояв у дверях, коли вартовий уштовхнув до камери нового арештанта.
Я відразу впізнав у нього цибатого парубійка в солдатському кашкеті, який одного разу стояв біля мене в підворітні на Півнячій вуличці, ховаючись від зливи. Радісна несподіванка! Може, він випадково знає щось про Гіллеля, Цвака та інших?
Я вже хотів було кинутися до нього з розпитуваннями, але, на моє превелике здивування, він з загадковою міною на обличчі приклав пальця до вуст, закликаючи мене мовчати. І лише, як загримів зовні засув на дверях і стихло відлуння кроків вартового в коридорі, новачок ожив.
Мені серце тріпотіло від хвилювання.
Що б це мало означати?
Він знає мене? Чого від мене хоче?
Перше, що зробив цибань, сів на лежак і визув лівого чобота.
Потім витягнув зубами затичку з каблука, вийняв з заглиблення маленьку зігнуту бляшку, відірвав ледь приклеєну підошву й з гордим виразом обличчя подав мені те й інше.
Усе це відбувалося блискавично, прибулець жодної уваги не звертав на мої розпачливі спроби щось запитати.
— Ось! — мовив він. — Щире вітання від пана Харусека!
З несподіванки мені аж заціпило.
— Вам треба бляшкою розпороти підошву… Десь уночі чи так, щоб ніхто не бачив. Усередині порожньо, — мовив повагом парубійко, — а там — посланнячко від пана Харусека.
Розчулений до краю, я кинувся на шию цибаневі, сльози горохом котилися мені з очей.
Той лагідно відсторонив мене й докірливо сказав:
— Мусите опанувати себе, пане фон Пернат! Часу обмаль. Будь-якої миті може виявитися, що я не в тій камері опинився. Ми з Францеком обмінялися там, унизу, номерами…
Мабуть, я мав надто пришелепуватий вигляд, бо цибань повів далі:
— То не біда, що Ви нічого не втямили! Коротко: я тут, і того доста!
— Але скажіть… — белькотів я. — Скажіть таки, пане… пане…
— Венцель, — прийшов мені на допомогу цибань. — Я називаюся Красунчик Венцель.
— То скажіть мені, Венцелю, як ведеться архіваріусові Гіллелю і його доньці?
— Зараз на це немає часу, — нетерпляче урвав мене Красунчик Венцель. — Будь-якої миті мене можуть виштурхати звідси. Я тут, бо зізнався у грабунку…
— То Ви через мене, аби потрапити сюди, пішли на грабунок? — запитав я, вражений до глибини душі.
Цибань зневажливо похитав головою:
— Якби я справді когось пограбував, то в житті не зізнався б у цьому. За кого Ви мене маєте?
Нарешті в моїй голові поволі почало прояснятися: спритник вдався до хитрощів, аби передати мені листа від Харусека.
— То слухайте! — Венцель напустив на себе поважності. — Насамперед маю навчити Вас удавати епілепсію.
— Що вдавати?
Епілепсію! Будьте уважні і все детально запам’ятовуйте! Спершу наберіть якнайбільше слини в роті, — він надув щоки й заходився перекочувати слину, ніби рот полоскав. — Так збивається піна, ось дивіться, — і він продемонстрував мені, як це робиться — з відразливою натуральністю. — Потім стискаєте кулаки й закочуєте очі, — на таке страшно було дивитися. — А тоді… це не так легко… треба здушено закричати. Ось так: бе… бе… бе… і відразу впасти на підлогу, — Красунчик гепнувся долі, аж стіни задрижали, і, встаючи додав: — Оце справжня епілепсія. Так нас навчав у батальйоні покійний доктор Гульберт.
— Так, так, дуже подібно, — визнав я. — Але навіщо все це?
— Бо Вам насамперед треба вибратися з камери, — пояснив Красунчик Венцель. — Отой доктор Розенблят — негідник, яких на світі мало! Людина вже й без голови може бути, а він затято стоїть на своєму: здоровий, мов огірочок! Лише перед епілепсією має забобонний решпект. Хто її добре зуміє вдати, відразу потрапляє до тюремного шпиталю. А вже звідти втекти — дитячі забавки! — парубійко таємничо стишив голос: — Ґрати на вікнах лікарняної палати вже підпиляні, тримаються на чесному слові. Це теж таємниця батальйону! Лише дві ночі мусити добре пильнувати… Як побачите перед вікном мотузку з зашморгом, обережно, щоб ніхто не прокинувся, відігніть ґрати, пропхайте плечі в зашморг… Ми витягнемо Вас на дах, а тоді опустимо по інший бік вулиці. — Баста!
— Нащо мені тікати з в’язниці? — несміло запротестував я. — Я ж невинний!
— Це не причина відмовлятися від утечі! — від здивування Красунчик Венцель аж очі вибалушив.
Довелося прикликати на допомогу всю свою красномовність, аби змусити його відмовитися від зухвалого плану, вигаданого, як сказав Венцель, самим батальйоном!
Те, що я відхиляв «Божий дарунок» і готов чекати, доки воля сама до мене прийде, було понад його розуміння.
— У кожному разі якнайщиріше дякую Вам і Вашим добрим друзям, — зворушено мовив я, потискаючи йому руку. — Коли минуть важкі для мене часи, я насамперед Вам доведу свою вдячність.
— Та то зайве… — приязно заперечив Венцель. — Поставите пиво — ото й буде дяка, але не більше… пан Харусек тепер скарбник батальйону. Він розповідав, який Ви благодійник! Щось йому передати, коли я за кілька днів вийду звідси?
— Так, якщо Ваша ласка, — похапливо погодився я. — Перекажіть йому, хай зайде до Гвллеля і скаже, що я дуже тривожуся за здоров'я його доньки Міріам. Хай би пан Гіллель не спускав з неї ока! Запам’ятаєте ім’я? Гіллель!
