Ґолем - страница 59

Але я не дозволяв робити з себе дурня науці, найвищою метою якої є опорядження такої собі «почекальні», тоді, як на мене, її варто б зрівняти з землею.

Але досить про це.

Хочу Вам розповісти, що трапилося в міжчасі.

Наприкінці квітня моє навіювання почало діяти на Вассертрума. Ідучи вулицею, він постійно жестикулював і сам з собою голосно балакав. А це певна ознака збурення думок, які готові ополчитися проти свого господаря й піти на нього штурмом.

Він купив записника і почав робити в ньому нотатки.

Він писав!

Він писав! Сміх та й годі! Він писав…

А тоді пішов до нотаря. Унизу, у своєму льоху, я знав, чим він зайнятий нагорі, — Вассертрум складав заповіт.

Я, щоправда, не знав, що спадкоємцем він обрав мене. Бо, мабуть, тіпався б у судомах від радості, якби таке спало мені на думку.

Він призначив спадкоємцем мене, єдиного на землі, хто міг би ще виправдати його існування, — так він гадав… Совість перехитрувала його!

А може, плекав надію, що я, ставши завдяки йому мільйонером, благословлятиму його після смерті й тим самим зніму з нього прокляття, яке він якось почув з моїх уст у Вашому помешканні?

Моє навіювання мало трояку дію.

Смішно, він потай вірив у якесь відшкодування на тому світі, хоча все своє життя заперечував це.

Але так буває з усіма мудрагеликами: впадають у шалену лють, досить їм сказати це просто в очі. Почуваються спійманими на гарячому…

Від тієї миті, як Вассертрум вийшов з нотаріальної контори, я не спускав його з очей.

Ночами підслуховував під його замкненими віконницями, бо ж кінець його історії міг настати щомиті.

Я сподівався почути крізь товщу стін благодатний хлипкий звук корка, витягненого з пляшечки з отрутою.

Можливо, іще година, і справа всього мого життя звершиться.

Але втрутився незваний гість і вбив його. Терпугом.

Про подробиці розпитайте Венцеля, мені надто гірко описувати, що там сталося…

Називайте це, якщо хочете, забобонами, але, коли я побачив, що пролилася кров — уся ятка була нею захляпана, — мені здалося, ніби його душа вислизнула з моїх рук, утекла від мене…

Щось у мені — якийсь тонкий, непомильний інстинкт — каже, що зовсім неоднаково, померла людина від чужої чи власної руки. Якби Вассертрум сам наклав на себе руки, тільки б тоді я вважав свою місію виконаною… Усе ж склалося не так, і тепер я почуваюся зневаженим, знаряддям, негідним руки ангела смерті.

Але я не хочу чинити опір. Моя ненависть і на той світ перейде, я ще свою кров маю, яку можу пролити, як мені заманеться, щоб вона переслідувала його крок за кроком у царстві тіней…

Щодня, відколи поховали Вассертрума, я просиджую на цвинтарі біля його могили, прислухаючись до своєї душі, — як звелить вона мені вчинити.

Здається, я вже знаю, що маю зробити, але ще трохи почекаю, доки внутрішній голос задзвенить, як чисте джерело. Ми, люди, істоти нечисті, нам нерідко доводиться довго постити, доки, врешті, збагнемо шепіт своєї душі…

Минулого тижня мені офіційно повідомили в суді, що я єдиний спадкоємець Вассертрума.

Не варто, мабуть, запевняти Вас, пане Пернат, що я й пальцем жодного крейцера не торкнуся. Не дочекається він… там… моєї підтримки…

Будинки, які належали йому, я продав з аукціону, усі речі, яких він торкався, спалю, а третина грошей та коштовностей після моєї смерті відійде Вам…

Я вже бачу, як Ви зриваєтеся на рівні ноги й протестуєте… Можу Вас заспокоїти: ці гроші — Ваша законна власність з відсотками й відсотками на відсотки. Я давно вже знав, що Вассертрум розорив Вашого батька, та лише тепер маю змогу довести це документально.

Іншу третину розподілю між дванадцятьма членами батальйону, які особисто ще пам’ятають доктора Гульберта. Я хочу, аби кожен з них розбагатів і вдостоївся доступу до Празького високого товариства.

Останню третину розділимо між сімома вбивцями, яких повинні звільнити за браком доказів їхньої провини. Це я мушу зробити, аби запобігти вчиненню суспільного злочину.

Ото й усе.

А тепер, мій дорогий, любий друже, бувайте здорові й хоч іноді згадуйте щиро Вашого, вдячного

Іноценза Харусека».

Глибоко вражений, я відклав листа. Я не міг навіть радіти звістці про своє недалеке звільнення.

Харусек! Бідолаха! Наче брат, турбувався він про мою долю. Вдячний лише за те, що колись я подарував йому 100 флоринів. Якби ж я ще хоч раз зміг потиснути йому руку!

Чуття підказувало мені: так, він має рацію, цього ніколи вже не станеться.

Я уявив його собі: гарячково-блискучі очі, кістляві плечі сухотника, високе, шляхетне чоло.

Хтозна, можливо, усе пішло б інакше, якби цьому зів’ялому життю вчасно простягнули руку помочі.

Я ще раз перечитав листа.

Скільки логіки було в божевіллі Харусека! Та чи божевільний він?

Мені стало соромно, що я, хай навіть на мить, допустив собі таку думку. Хіба натяки не достатньо промовисті? Він такий самий, як Гіллель, як Міріам, як я, зрештою, він — людина, якою володіє власна душа, веде через загрозливі провалля та ущелини життя до засніжених верховин землі обітованої.

Чи не був він з усіма своїми помислами, спрямованими на вбивство, чистішим за тих, хто з погордою до інших похвалявся виконанням завчених приписів невідомого, містичного пророка?

Він дотримався заповіді, продиктованої могутнім інстинктом, не думаючи про винагороду ні на цьому, ані на тому світі.