Ґолем - страница 64
Лапондер замовк.
Я довго не міг спромогтися на слово, так оглушила мене його промова.
— Чому ж Ви так боязко розпитували мене про мої переживання, якщо самі стоїте вище, набагато вище за мене? — нарешті озвався я.
— Помиляєтеся, — заперечив Лапондер. — Мені до Вас далеко. А запитував, бо відчував: Ви маєте ключа, володіти яким мені ще не дано…
— Я? Володію ключем? О, Господи!
— Так, Ви! І Ви дали його мені… Навряд, чи є нині в усьому світі людина щасливіша за мене!
З коридору долинув шум, брязнув засув. Лапондер на те не зважав:
— Гермафродит був ключем. Тепер я певний цього. І вже тому радий, що йдуть за мною, бо скоро буду біля мети…
Сльози застилали мені очі, я бачив обличчя Лапондера, наче крізь паволоку, і вчував усмішку в його голосі.
— А тепер бувайте здорові, пане Пернат! І пам’ятайте: те, що завтра висітиме на шибениці, лише мій одяг. Ви відкрили мені найпрекрасніше, те останнє, чого я ще не знав. Я йду, мов на весілля… — Лапондер підвівся і рушив услід за наглядачем. — Це тісно пов’язано з убивством, — були його останні слова. Я не до кінця їх зрозумів.
Відтоді, тільки-но на небі з’являвся повний місяць, мені примарювалося сонне обличчя Лапондера на посірілому простирадлі.
Кілька днів після того, як його забрали, з подвір’я, де відбувалися страти, чулося гупання та скреготання, іноді аж до світанку.
Я здогадувався, що це означає, і годинами сидів на лежанці, затискаючи у відчаї вуха.
Минали місяці. По пожухлому мізерному листячку на дереві в тюремному подвір’ї, я бачив, як спливає літо; від мурів віяло вогкою пліснявою.
Щоразу під час прогулянки дивлячись на помираюче дерево і врослий у його кору образ Богородиці, я мимоволі порівнював його з собою, з тим, як образ Лапондера глибоко вкарбувався у моє єство. Гладеньке обличчя Будди з дивною, незгасною усмішкою скрізь супроводжувало мене.
Лише один-єдиний раз, у вересні, мене викликав слідчий і недовірливо запитав, як я можу пояснити свої слова, сказані біля віконця банку, мовляв, терміново від’їжджаю, і чому за кілька годин до арешту поводився так неспокійно, навіть сховав усі свої коштовні камені.
На відповідь, що я мав намір накласти на себе руки, клерк за конторкою знову глузливо заблеяв.
Досі я сам перебував у камері й спокійно міг віддаватися на поталу своїм думкам та смуткові за Харусеком, який — я відчував — уже помер, за Лапондером, за Міріам…
Потім з’явилися нові арештанти. Злодійкуваті комівояжери з пожмаканими від утоми обличчями, череваті банківські касири — сирітки, назвав би їх Восатка, — отруювали мені настрій і повітря.
Якось один з них з праведним обуренням розповідав про скоєне не так давно в місті вбивство на сексуальному ґрунті. На щастя, злочинця відразу впіймали й довго з ним не панькалися.
— Лапондером звали того покидька, негідник! — гукнув парубійко з розбійницькою пикою, якого, до речі, за знущання над дітьми покарали аж на… чотирнадцять днів арешту… — Спіймали на гарячому! Дівка відбивалася, перекинула гасову лампу, і все помешкання згоріло. Її тіло так обвуглилося, що й досі не можуть з’ясувати, ким вона була. Чорнява, з тонкими рисами обличчя — оце й усе, що відомо. А Лапондер нізащо не хотів назвати її ім’я. Якби моя воля, я б здер з нього шкіру й добряче посипав перцем! Ото вже високе панство! Та вбивці вони всі до одного! Ніби немає іншого способу обійтися з дівкою… — додав він з цинічною усмішкою на устах.
Лють нуртувала в мені, руки свербіли зацідити мерзотникові межи очі. Щоночі він хропів на лежаку, де раніше спав Лапондер. Я полегшено зітхнув, коли парубійка нарешті звільнили. Та не так легко було від нього звільнитися — його слова уп’ялися у мене, наче зазубрені стріли…
Майже постійно, головно вночі, мене точили моторошні підозри: жертвою Лапондера могла стати Міріам. Що більше я відганяв їх від себе, то глибше в них ув’язав, аж доки це не стало майже нав’язливою ідеєю.
Іноді, особливо тоді, як місяць яскраво світив крізь ґрати, мені ставало легше: я міг оживити в уяві години розмов з Лапондером, і глибоке співчуття до нього пом’якшувало мою муку. Та ненадовго… Жах повертався знову, я бачив перед собою замордоване, обвуглене тіло Міріам, і ледь не тратив розум від страху.
Слабкі зачіпки моїх підозр збивалися тоді докупи у цілісну картину жахливих, невимовно моторошних подробиць.
На початку листопада, десь о десятій вечора — було вже темно, мов у льоху; мій розпач досяг апогею, і я, щоб не завити на повний голос, упився зубами, мов спрагла тварина, у сінник, — двері камери несподівано відчинилися. Мені звеліли йти до слідчого. Ноги підгиналися від ослаблення, я ледве плентався, похитуючись.
Сподівання покинути коли-небудь цю жахливу будівлю, давно вже вмерло в мені. Я знав усе наперед: холодні запитання, звичне глузливе блеяння з-за конторки, а потім — знову темрява камери.
Барон Ляйзетретер уже пішов додому, у кабінеті мене зустрів лише старий горбатий писар з павучими пальцями.
Я тупо чекав, що буде далі.
Упало в вічі, що вартовий, увійшовши разом зі мною до кабінету, добродушно мені підморгував, але я був надто виснажений та пригнічений і не завдавав собі труду здогадуватися, що б воно мало означати.
— Слідство з’ясувало, — почав писар, крекнув, виліз на крісло і довго нишпорив у паперах на полиці, перш ніж повести далі: — що вже згаданий Карл Цотман перед смертю мав, вочевидь, таємне побачення з незаміжньою дівицею, колишньою повією Розіною Метцелес на прізвисько Руда Розіна, яку потім викупив глухонімий художник, витинальник силуетів, з корчми Каутський на ймення Яромир Квасничка, що на цей час є під наглядом поліції. На теперішній момент Розіна Метцелес уже кілька місяців перебуває у зв’язку на правах коханки з Його світлістю князем Феррі Атенштедтом. Згаданого Карла Цотмана хитрощами заманили до покинутого підземного льоху будинку за номером 21873-ІІІ на Півнячій вулиці і там замкнули, покинувши його помирати від голоду чи від холоду. Вище згаданий Карл Цотман… — виголосив писар, зиркнувши поверх окулярів, затнувся і почав гортати папери.
