Химери Дикого поля - страница 14
– Що це? – спитав у нього.
– Та мапа, але неправильна. Зовсім не те позначене, – поскаржився письменник, але чомусь мапу роздивлявся уважно, потім подивився на годинник, щось наче рахував. Кивнув головою, сховав мапу. Мені не дуже сподобалися ці його дії, але нічого ж кримінального. Летіли далі. Ліси, ліси, ліси і серед них ріка. Заздрив туристам, навіть не підозрював, що в Україні є такі дикі місця, наче Сибір якийсь.
– Скільки вже летимо? – спитав Бар-Кончалабу, який час від часу дивився на годинник, наче чекав чогось.
– Тридцять дві хвилини.
За деякий час літак узяв убік від ріки. Бар-Кончалаба одразу побіг лаятися до льотчика. Той гучно пояснював, що триматися ріки небезпечно, краще узяти ліворуч, летіти над лісами.
– Вийдемо на ріку в районі фортеці, там ми раніше сідали, – сказав льотчик.
– Я все ніяк не зрозумію, про яку небезпеку він говорить? – спитав я у Бар-Кончалаби, який чомусь виглядав заклопотаним.
– Ну, там же чудовиська різноманітні. Я вам потім розповім все! – він знову роздивлявся свою мапу. Довго, потім посміхнувся, мабуть, результати йому сподобалися. Крутив головою і посміхався.
Несподівано щось дзенькнуло знизу об літак. Я подивився в ілюмінатор і побачив, як з лісу у нас летять стріли! Справжні стріли, наче у кіно!
– По нас стріляють! – крикнув я і відчув, що літак почав набирати висоту.
– Не хвилюйтеся, це стрибунці, або одноноги, – сказав Бар-Кончалаба. – У них луки з кам’яними гостряками, вони не проб’ють дюралюміній корпусу.
– Господи, що це? – я побачив велику галявину, якою мчали дивовижні тварюки, трохи схожі на людей, але в них була лише одна нога, потужна, з широкою ступнею. Ногою ці істоти відштовхувалися від землі і підстрибували одразу на кілька метрів вгору і на десятки метрів у довжину. Істоти порослі шерстю, з лев’ячими гривами на головах і з луками у руках. Посилали в нас багато стріл, стрибали за нами, але ми були швидші за них і занадто високо для їхніх луків.
– Примітивні істоти, але досить небезпечні, – пояснив Бар-Кончалаба. – Особливо, якщо зіткнутися з ними на землі. Можуть розстріляти, не наближаючись.
– Слухайте, що це, в біса, за краї такі? – спитав я нервово. Бо нічого не розумів.
– Ну, краї як краї, це ж ріка Снів, – розвів руками письменник.
– Чому тут так?
– О, це питання, відповідь на яке коштує дуже дорого. Я шукав її все життя і не знайшов. На жаль. Але не переймайся, тобі ж тут не жити. Злітаємо, подивимося з висоти пташиного польоту і додому. Не переймайся. Подивися, яка краса навколо.
Ліси, ліси, ліси, інколи серед них плями озер, пагорби, жодних ознак людей. А ми ж летіли вже досить довго.
– А це не Росія? – знову спитав я Бар-Кончалабу.
– Ні, Росія ж на сході, а ми летимо на захід. Це Україна. Точніше, територія між Росією і Україною, яка нікому не належить.
– А чого її досі не захопили?
– Тому що її важко захопити, а ще важче утримати.
– Стільки лісу! Не розумію, як його досі не випиляли.
– Це важко з технологічних причин, – Бар-Кончалаба зареготав не зрозуміло чому. Мені він не подобався, то я відвернувся від нього, дивився в ілюмінатор. Летіли. За деякий час я побачив попереду якусь фортецю з вежею.
– Фортеця! – закричав я.
– Де? – Бар-Кончалаба підбіг до мене і подивився в ілюмінатор. – Точно, вона!
Складена з кам’яних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами. Ми знову були над рікою! А он якісь люди бігають на стінах. З десяток. Я хотів спитати Бар-Кончалабу, що це за люди, а замість цього отримав по голові. Чимось важким. Завалився зі стільця на металеву підлогу, що вібрувала в такт двигуну. Щось темне заливало мені очі, я не знепритомнів, але був у якомусь дивному стані нокдауну.
– Бери праворуч! Праворуч, інакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабіни.
– Ти що коїш? – скрикнула Понамка.
Постріл, який добре було чути, не дивлячись на гуркіт двигуна.
– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.
– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.
– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.
– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.
– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.
– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.
Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!
– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!
– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!
– Що ти замислив? – спитала Понамка.
– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!
– Як довго летіти? – спитав льотчик.
– За моїми розрахунками десь півгодини.
– У нас не вистачить пального на зворотній шлях, – крикнув льотчик.
– Вистачить. А як ні, то сядеш у паничів, заправитесь там.
– Вони більше не приймають літаки!
– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.
Я тільки чув ці крики, нічого не бачив, бо очі заливало щось темне і тепле, у голові гуло. Я став рачки, витер очі рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабіни, він наставив пістолет на пілота. Мені запаморочилося в голові, і я сів, підігнувши коліна.
