Химери Дикого поля - страница 31

– Чого ти?

– Мій панич зголоднів і хоче перекусити.

– Хтось із нових? Що твій пан рачить?

– М’ясо і побільше. А ще чогось гостренького.

– Обецне, – слуга наказав щось рабу, той побіг в іншу кімнату, швидко повернувся з цілим копченим окостом. Слуга відрізав добрячий шматок. – Достатньо?

– Ще один, – сказав я, бо знав апетит Понамки.

Він відрізав ще, потім щедро намастив хроном, додав велику скибку житнього хліба.

– Пиво іматимеш у броварні веде лествиці.

То я повернувся з повними руками і дуже порадував Понамку, яка одразу всілася їсти. Запропонувала пригоститися і мені.

– Ні, слугам не можна свинини, – сказав тихенько я, а сам озирнувся. У Понамки була окрема кімната, невеличка, але світла, з вікном. Тут стояли ліжко, стілець і невеличкий стіл, за яким моя панна зараз жадібно наминала м’ясо.

– Слухай, а тут смачне пиво! – вигукнула Понамка.

– А ще тут вбивають, – хотів додати я, але промовчав, бо ще з колонії знав, що у стін можуть бути вуха.

Почув стукіт копит у дворі. Подивився у вікно. Побачив, що примчав якийсь панич з кількома слугами. Спитав про гостей. Йому доповіли, що гості прибули. Панич побіг до башти, невдовзі вже стукав у двері. Понамка йому відчинила.

– Здрав будь, брате Набоко. Я – брат Непийпиво, – сказав той панич. Років за сорок, високий, широкоплечий, з товстими міцними руками. У сірому плащі, під яким панцир, що щільно прилягав до фігури.

– І ти здрав будь, брате Непийпиво, – відповіла Понамка, анітрохи не схвильована.

– А се слуга твій? – він подивився на мене.

– Так, його звати Крася.

– Він з тобою прибув?

– Так, – кивнула Понамка.

– Хочу з тобою дешкерувати, – сказав Непийпиво. Я злякався, чи не погане він щось замислив, але Понамка анітрохи не злякалася.

– Красю, вийди, – наказала.

Я вийшов у коридор, там стояли двоє слуг, мабуть, цього Непийпива.

– Кроч тропами, – сказав один зі слуг мені. Я так розумів, що хотіли мене кудись відвести.

– Я мушу залишатися поруч із моїм паничем, – заперечив я.

– Це пана Непийпива злецення! – строго сказав слуга, який був такий впевнений, що я мусив піти. Вони відвели мене у невеличку кімнату неподалік, залишили там і пішли, зачинивши двері на засув. Я вже здогадувався, що відбувається. Якась перевірка. Крутив головою. Дарма ми з Понамкою не домовилися, що розповідати. У будь-якому разі не треба згадувати про справу, через яку ми тут опинилися. Казати, що прилетіли випадково. Я знав, що Понамка не скаже зайвого. Вона вміла допитувати, то знала і як бути допитуваною.

Я озирнувся. Невеличка кімната з кам’яними стінами. Без вікон. Два ліжка і все. Мабуть, кімната джур. Сідати на ліжко не наважився, може, це заборонено слугам, то сів на підлогу під стіною і чекав. Не дуже довго, коли прийшов Непийпиво. Я підхопився.

– Задля чого прибули сюди ви? – спитав він прямо.

– Спитайте у мого панича.

– Я тє питаю.

– Не можу нічого сказати без його дозволу.

– Бажаєш, жеби я тє слухо відтяв? – гримнув Непийпиво і схопився за шаблю.

Я став на коліна, нахилив голову убік, узявся за вухо, відтягнув його.

– Воля ваша.

Непийпиво вихопив шаблю і заніс її. Я закрив очі і чекав. Він міг рубанути, міг і голову мені відтяти, тут з цим просто. Але я сподівався на краще. Він засміявся.

– Слухо тє непотрібне?

– Потрібне. Але не може слуга говорити за панича свого, – сказав смиренно я.

Непийпиво подивився на мене. Я відчув його погляд. Почув, як шабля повернулася у піхви.

– Ажеби, побудь поки зі слухами. Кроч.

Він пішов, я поспішив за ним, хоч це було важко, ноги в мене підгиналися, у грудях калатало серце, у голові паморочилося. Непийпиво зайшов у кімнату до Понамки.

– Вірного ригеля маєш, брате Набоко.

– Інші мені не потрібні, брате Непийпиво, – посміхнулася Понамка.

– Теди кроч.

Ми пішли за Непийпивом, який прямував кудись коридорами башти, а потім почав підніматися гвинтовими сходами. Легко стрибав по них, Понамка за ним, я швидко почав задихатися, бо з мене не дуже добрий бігун. Рахував сходинки, щоб відволіктися, коли вибіг нагору, то перегнувся навпіл і важко дихав.

– Вчасни доколя, я заволаю, – наказав Непийпиво джурі, що стояв на посту біля прапора. У джури, окрім короткої шаблі, був ще й бінокль на шиї. Звичайний армійський бінокль, звідки він тут? Виглядав дуже дивно у цьому середньовіччі. Мабуть, бінокль був потрібен, щоб дивитися довкола, аби ворог не зміг несподівано напасти. Джура кивнув, залишив бінокль і пішов до сходів. – Оце курінь Мухи яко на долоні, – сказав Непийпиво і розвів руками.

Я підняв голову, озирнувся. І дійсно, було все добре видно. Рівні клапті ланів, вузенькі смужки лісу між ними, дороги. Раби на ланах виглядали маленькими цяточками, паничі чи слуги верхи – цяточками побільше.

– Файно! – сказала Понамка. Я мовчав, бо хто я такий, щоб відкривати рота?

– Ровно теж і по Січі всій. Кмітує панство, жеби усюди лад був.

Я рахував довгі сараї, в яких утримувалася худоба або раби. Їх було двадцять сім. Багацько.

– Задля чого прибули сімо? – спитав Непийпиво і подивився Понамці в очі. Вона анітрохи не знітилася.

– Я ж вже казала, що ми летіли не сюди, а до Райгорода. Наш знайомий мріяв туди потрапити. Ми його висадили і поверталися, коли на нас напало велике літаюче чудовисько. Дракон. Воно вбило пілота.

– Кого? – не зрозумів Непийпиво.

– Пілота. Людину, яка керує літаком, залізною птахою. Наче стерновий на кораблі.

– А, второпав.

– Так ось, ми почали падати і розбилися б, але Крася зміг вирівняти літак і дотягнути до кінця лісу. Ми сіли на великому лузі, літак все одно розбився, але ми вціліли. Потім прискочив загін з прикордонних башт. Так розумію, що хотіли вбити нас, але виявилося, що я паничарка. Я склала іспит, вбила невидимця і ще купу різного дріб’язку. І ось я тут.