Химери Дикого поля - страница 41

– Це мій слуга, чого б це я віддавала його Марі? – здивувалася Понамка.

– Мара могла забрати і тебе. Брат може покласти живіт за брата, але не заради слуги, – наполягав Манжела.

– Я не ризикувала. Я все розрахувала. Встигала повернутися. У мене добрий кінь, – впевнено говорила Понамка.

– Слуги мусять рятувати паничів, а не вспак! – гнівався Манжела.

– Мій слуга рятував мене. Він ходив зі мною у полювання на чудовиськ і допоміг знайти невидимця, – примирливо пояснила Понамка.

– Брате Манжело, се хороший слуга. Він гораздий і відданий, – втрутився у розмову Непийпиво. Він посміхнувся. – Краще велбим Ісуса Кривавого за те, що врятував нас від Мари!

Манжела подивився на Непийпиво, потім посміхнувся і сам.

– Слава Ісусу Кривавому! – всі паничі повторили і перехрестилися по-своєму.

Слуги теж підвелися і стояли, схиливши голову.

– Їдемо до фортеці, – наказав Манжела.

Мули ледь пересували ноги, ще не відійшли від гонитви і жаху. Я озирнувся назад. Чорна хмара потроху відступала до боліт.

– Ми не поїдемо за тілами? – спитав я у Сашка.

– Дурню, які тіла? Мара не залишає по собі нічого!

– Навіть кісток? – не повірив я.

– Нічого!

Ми вже були біля фортеці, але ворота нам не відчинили.

– Слава Ісусу Кривавому! – крикнули з надбрамної башти.

– Слава! – відповіли паничі.

– Чи живі ви, чи Мара вас схопила?

– Обачити сюди! – Манжела виїхав вперед, підняв ліву руку, а правою дістав шаблю. Провів по шкірі, пирскнула кров.

– Відчиняй! – закричав панич з башти, і ворота перед нами відчинилися. Ми заїхали до башти. Там паничі радісно обіймалися, гомоніли про Мару і про те, як врятувалися.

Манжела наказав готувати вечерю. Слуги, що були у фортеці, почали метушитися, слуги ж, які були в поході, попадали і лежали, наче неживі. Ніхто нас не чіпав. Я помітив, що вартові на стінах стояли, ворота зачинені. Дисципліна тут була строга.

Ось вже встановили довгий стіл, за який всілися паничі. На столі височіли великі тарелі з м’ясом та хлібом, гори зелені, кухлі з пивом. Я стояв за Понамкою, щоб прислужувати. Але на столі все було. Паничі швидко їли, потім пішли до башти відпочивати. Манжела дозволив слугам, що були у поході, доїсти недоїдки з панського столу. Свинячі реберця, копчене сало, недопите пиво з дерев’яних келихів.

– Навіщо отаман різав собі руку? – спитав я у Сашка, коли ми вже наїлися і пиво звільнило нас від страху.

– Щоб довести, що він не трупак.

– Хто?

– Трупак. Раб Мари.

– Як це?

– Мара не просто вбиває. Вона забирає собі тіла, перетворює на трупаків, на живі трупи. Вони лежать у болоті, а інколи, за наказом Мари, підводяться і нападають.

– Трупи нападають? – здивувався я.

– Не трупи, а трупаки, тіла, які забрала собі Мара. Вони мертві, але можуть битися, наче живі. Щоб вбити їх остаточно, треба відрубати їм голову.

– Ти бачив трупаків?

– Так, два роки тому великий загін їх оточив башту. Мій панич головував загоном, що прийшов на допомогу. Тут була велика битва, ми вбили не одну сотню трупаків, – розповідав Сашко. – Чому ти не їси?

– Я наївся.

– Дурню, нам дозволяють їсти свинину дуже не часто. Насолоджуйся! – він почав обгризати чергове реберце. Мені ж їсти зовсім не хотілося. Після колонії мій шлунок всох, і мені потрібно було зовсім мало їжі.

Слуги доїли усе, що залишилося після паничів, потім пішли відпочивати. Нам з Сашком виділили місце. Я уклався на дерев’яні нари мішок з сіном, коли почув шепіт над вухом.

– Твій панич врятував тебе. Ти що, спиш з нею? – я озирнувся і побачив одного з тутешніх слуг, що огидно посміхався. Він був вищий і міцніший за мене. Я розумів, що програю, але в мене не було іншого виходу, окрім як напасти. Ще в колонії я навчився тому, що не можна терпіти приниження, інакше далі буде тільки гірше. Несподівано кинув слузі мішок з сіном, який був за подушку. Слуга не чекав такого маневру, навіщось спіймав мішок, а я вдарив його в обличчя. Збив з ніг, повалив, лупцював далі, мені не можна було дати підвестися йому, бо тоді б він забив мене. Але цей слуга був сильний та жилавий, він скинув мене, кинувся зверху.

– Образа панича! – несподівано втрутився Сашко. І слуга, який би роздратований він не був, зупинився. Аж тремтів від люті, стиснув кулаки, але припинив мене бити.

– Що? – аж заричав він.

– Ти зараз можеш вбити його. Але завтра буде суд. Ти хочеш, щоб паничі дізналися, про що ти питав? – спитав Сашко. – Образа панича! – додав він пошепки.

– Вона – баба! – заричав слуга.

– Чи думаєш ти, що паничі схибили, коли опаничили її? – спитав Сашко.

– Ні! Ні! Паничі не можуть схибити! – закрутив головою слуга, і я побачив, що його лють перетворилася на переляк. – Ні!

– Тоді йди спи і не лізь до цього слуги, – строго сказав Сашко. Слуга пішов. Мені паморочилося, як завжди після небезпеки. Подякував Сашкові, ледь знайшов у собі сили, щоб підняти мішок з сіном, заліз на нари і вклався спати. Знову купа пригод, знову ходіння на межі смерті. Господи, коли ж це закінчиться!

Розділ 7
Битва з дикими

Вночі мене не будили, не примушували іти вартувати на стіни. Всіх інших слуг, хто був у поході, теж. То добре виспався, прокинувся сам, але ще деякий час лежав. Бо як піднятися, вийти з хати, можна зіштовхнутися з тим слугою. Я не хотів конфліктів. Лише коли Сашко підвівся, я теж зліз із ліжка. Вийшли у двір. Там вже вешталися слуги. Двері до башти були зачинені, паничі ще відпочивали. Але з підвалів башти було чутно шум. Мабуть, там працювали раби.

Ми з Сашком пішли до конюшні, перевірили, як там коні наших панів. Коли йшли, то до конюшні двоє слуг привели півдесятка рабів у кайданах. Раби почали чистити гній. Троє з рабів були звичайні земляні раби, дрібні та забиті. А ось двоє інших були міцними чоловіками. У одного було відрізане вухо, у іншого ніс.