Химери Дикого поля - страница 51

– Хоч би рука не відсохла. А то буду єдиним у світі одноруким боксером, – невесело пожартувала вона.

– Все буде добре, все буде добре, – запевнив я.

Дивився навколо і бачив, що серед паничів майже не було цілих. Хоч якось, а поранені. Сиділи знесилені і розгублені. Я розумів, чому ніхто не погнався за залишками диких. Битва, її кривавість і важкість, приголомшили усіх. Після п’яного захоплення бою наступило важке похмілля. Я присів біля Понамки. Вона тихо стогнала, тримаючи руку, наче хвору дитину. Невдовзі з’явився невеличкий загін джур. Вони хотіли бою, попросилися у Непийпива, і той відпустив їх у гонитву за дикими. Наказав у прямий бій не встрявати, а добивати поранених і списи кидати. Джури кивнули і помчали, збуджені від крові.

Потім прибув великий загін, який чергував у степу. Коні у піні, вершники поспішали на допомогу, але не встигли. Приголомшено дивилися на поле битви. Непийпиво підвівся.

– Нам потрібні вози, жеби забрати тіла братів нашинських. І нам потрібні пси, жеби пройти пагорби, взискати всіх диких, що там криються! – Непийпиво виглядав велично. Весь у крові, з надірваним вухом та в обладунках із вм’ятинами. Ті паничі, що прибули, зачаровано дивилися на нього.

Непийпиво наказав організувати охорону тіл. Він сказав, що навряд чи дикі зможуть ще раз напасти, але ми мусили бути готовими. Наказав чекати джурам та слугам, які вижили у битві, допоки не приїдуть вози. Підійшов до мене.

– Ти поїдеш з нами! – сказав мені.

– Я не можу покинути свого панича.

– Ми візьмемо Набоку з собою.

– Вона поранена! – захвилювався я.

– Зможу їхати, – сказала Понамка.

Допоміг їй всістися на коня. Зі свіжим загоном ми поїхали до пагорбів. Непийпиво наказав мені бути при ньому.

– Маєш почути засажку.

Я кивнув. Мене нудило. Голова боліла. Я ледь тримався на мулі, двічі блював. Намагався відчути погляди. Але їх не було.

– Ну що? – спитав Непийпиво, коли ми виїхали до початку долини серед пагорбів. Я зосередився. Більше за все боявся того, що від поранень, від струсів голови втратив можливість відчувати чужі погляди.

– Ніхто не дивиться, – я стенув плечима. Ну дійсно ж, ніхто!

– Добре, – Непийпиво махнув рукою.

І загін поїхав долиною. Непийпиво наказав тримати дистанцію, щоб скинутий камінь чи дерево не зачепило багатьох. Дорога потроху піднімалася вгору.

– Будь уважним, – вимагав Непийпиво. Я намагався. Прислухався до себе. Відчував біль, страх, відчай, виснаженість. Погляди!

– Ось там! – я вказав на кущі біля дороги, звідки, як мені здалося, на мене дивилися. Непийпиво узяв в одного з джур спис і несподівано кинув туди. Крик. З кущів вистрибнуло кілька диких, які кинулися на нас. Але не встигли добігти, бо отримали по десятку списів, впали. Паничі швидко добили їх, а джури перевірили кущі. Нікого. Поїхали далі. За деякий час я знову відчув погляди. Он на тих скелях, що нависали над дорогою. Сказав про це Непийпиву. Той наказав зупинитися, зістрибнув з коня, наче відійшов відлити, а сам наказав передати по строю, щоб бійці з хвоста загону, яких зі скель не було видно, здерлися з дороги вгору і зайшли з тилу. Всім іншим наказав перепочити.

– Зброю тримати напоготові! – наказав Непийпиво.

Я підійшов до Понамки. Мені було боляче дивитися на її скалічену руку.

– Їсти хочеться, – несподівано сказала вона, і я дуже зрадів, бо апетит означав, що ушкодження не такі вже і серйозні.

– Зараз, зараз! – я побіг до слуг, спитав, чи немає, бува, у них якоїсь їжі. – Для Набоки!

Для Набоки їжа одразу знайшлася, бо тут вже чули, як вона билася з дикими. Приніс Понамці м’ясо, відрізав шматки кинджалом і подавав. Понамка охоче жувала, притискала до себе поранену руку. Вже коли поїла, зі скель почулися крики. То джури та слуги напали на диких, що сиділи у засідці. Нападу з тилу не чекали. Їх було біля десятка. Джури закидали їх списами, слуги добивали кинджалами. Зі скель з тріском покотився великий камінь, мабуть, їх багацько наготували. Камінь з шумом пролетів через дорогу і покотився далі. Кожен такий камінь міг завдати великих втрат. Джури закричали згори, що дикі вбиті. Ми рушили далі.

Була ще одна засідка, ми знову перебили пару десятків диких, а потім виїхали до фортеці у скелях. Нас помітили і одразу засурмили. Відчинилася брама, і з фортеці вискочив цілий загін. Паничі, джури, слуги. Мчали до нас, а я роздивлявся фортецю. Височенні стіни, не дивно, що дикі не змогли її захопити.

Паничі з фортеці привіталися і одразу спитали про битву. Непийпиво сказав, що ми перемогли, і наказав відправити вози за вбитими братами. Ми поїхали далі. Дикі більше не нападали. Непийпиво відправив джур до куренів за псами. Ми повернулися до фортеці Чорних печер. Паничі всілися обідати, Понамка відпустила мене.

– Я сама, а ти щось поїж, – сказала мені.

Я пішов до слуг. Вони їли та розповідали, що дикі напали несподівано, намагалися узяти фортецю швидким штурмом, але гарнізон встиг зачинити ворота. Вбили всіх, хто був біля шахт, але на стіни не лізли. Також слуги розповідали, що паничі наказали вбити всіх рабів, щоб не повстали. У фортеці розпалили багаття і пустили дим у підвали. Тепер треба було вивезти звідти сотні трупів.

Слуги вже навантажили кілька возів тілами рабів, але вози були потрібні для тіл, вбитих у битві. То їх відвезли до покинутої шахти, скинули трупи туди. Паничі гомоніли, що треба пригнати кількасот рабів з куренів, щоб відновити роботу шахт.

– А для чого їм ці шахти? – спитав у Сашка.

– Добувати вугілля, щоб робити залізо.

– Хіба не легше купити його?