Химери Дикого поля - страница 72
– У торбі одного з бандюків був санітарний пакет. Що у тебе?
– Корабель потопив. Всіх перестріляв, окрім одного. Його привів, можна буде допитати.
– Молодець.
– А що з ним? – я присів біля Непийпива.
– Дві кулі вийшло, а дві залишилося у тілі. Треба їх видалити, подивитися, що там з внутрішніми органами. Тут лікар потрібен. Щоб операцію зробити, – вона зітхнула.
– Слухай, Понамко… – дещо пригадав я.
– Що? – вона подивилася на мене. – Ну, кажи!
– Здається, лікар був серед полонених, яких ми вранці схопили.
– Що? – Понамка підхопилася.
– Треба його повернути. Звісно, може, він зубник чи психолог, але шанс є.
– Красю, ти впевнений?
– На сто відсотків ні, але, здається, чув, коли їх про фах опитували. Нехай всіх полонених повертають. Серед них цілком може бути лікар, і не один.
– Зараз же мчи до Застави і накажи все зробити!
– Понамко, мене не послухаються, я усього лише слуга. Тільки тебе послухають. Їдь, а я посторожу Непийпиво та полоненого.
– Я швидко, Красю!
Вони побігла.
– Спіймай собі коня, так швидше! – крикнув їй. Вона не відповіла. Я подивився на Непийпива. Одна рана на руці, нічого страшного, одна на плечі, теж можна не рахувати. А ось дві у тулубі. Когось іншого ці рани вбили б, але Непийпиво – міцний. Хрипко дихав, лежав непритомний, будь-що тримався за життя.
Хотів перетягти його з кущів, але подумав, що поранення важкі, краще дарма не тягати. Тихенько пішов до краю кущів. Мій полонений борсався у піску, намагався звільнити руки. Коли почув, що я іду, то застиг. Я присів біля нього. Озирнувся. Весь схил берега був у тілах. Здебільшого паничі та джури, зустрічалися і слуги. Спочатку перший загін, трохи далі другий, який примчав на допомогу з Застави. Он біля самої води кілька вбитих бандитів. Це ті, кого поклали Понамка з Непийпивом. У одного з нападників рука впала у воду. І ту руку почало смикати якесь чудовисько. Я вистрелив, і чудовисько зникло.
– Слухай, відпусти, га, – почав своє ниття бандит. Голомозий, товсторукий, схожий на ведмедя. Такого у бійці голіруч не зупиниш, бо він наче танк.
– Чим ти займався у Москві?
– Та по-різному. Відпусти, на фіг я тобі?
– Що значить по-різному?
– Ну, те і значить. У мене свої справи малися, пацанам допомагав, коли треба було.
– І чому вирішив сюди поїхати?
– Бо мене менти шукали. Там фігня вийшла, я одного лоха притиснув, а у нього родичі в московському уряді. Спустили на мене ментів, довелось ховатися. А тут ця робота. Подумав, що і бабок зароблю, і менти заспокояться. Тим більше, кілька знайомих пацанів теж їхало. І дядя Алім – серйозна людина. Я на нього вже працював, ми кар’єр один захоплювали йому. І заплатив тоді, і від міліції відмазав. Все, як треба. Ось і зараз. Його бригадири сказали, що селюки борзі, але тільки при ножах, навіть рушниць не мають. А у нас автомати, броніки, все, як треба. Думали, покоцаємо їх, і все. А тут ти. Звідки ти такий узявся?
– Скільки ви пливли сюди?
– Вчора зранку вийшли.
– На веслах чи на двигуні?
– На двигуні. На весла вже сьогодні вранці сіли, щоб вас не перелякати.
– А як сюди допливли? Там же русел у річки багато?
– А ми лівого берега завжди трималися. Тільки ліворуч пливли. Ось так і допливли. Слухай, відпусти мене, а я потім за тебе слово скажу.
– Кому?
– Людям дяді Аліма.
– Де ти їх тут знайдеш?
– А ти думаєш, він відступить? Ні, дядя Алім не відступає. Він своє візьме. І якщо тут йому щось знадобилося, то буде його. Це вже не сумнівайся. То відпусти мене. А я потім тобі допоможу.
Я засміявся.
– Слухай, ти ж бандит, – сказав полоненому.
– Я – чесний бродяга, – відповів той гордо.
– А я – лох. І для такого, як ти – справа честі мене обшустати. То не свисти ні про яке слово, стули пельку і не рипайся.
– Слухай, я…
– Ще одне слово або рух, буду бити. Морду в пісок і лежати. Давай!
Бандити добре відчувають настрій, то і цей товариш швиденько уткнувся писком у пісок і замовкнув. Я пішов до Непийпива, той досі був живий. Сидів біля нього, іноді виглядав з кущів, щоб подивитися, як там полонений. За деякий час почув тупіт. Наче цілий загін мчав. Ага, попереду Понамка, за нею слуги на мулах. Їм Понамка наказала зібрати всю зброю, потім тіла загиблих. Окремо паничів та джур, окремо слуг, окремо бандитів. Слуги виконували всі її накази.
– Я сповістила курінь Деркача. Там рабів повернуть і поженуть сюди. Скоро прийде допомога. А поки треба перевезти Непийпива.
– Краще б не чіпати його, бо важкі рани. Нехай лікар спочатку подивиться, – сказав я.
– А якщо дощ?
– Накажи слугам зробити навіс, під навісом стіл, на нього покласти Непийпиво і охороняти. А потім як лікар скаже.
– Правду кажеш, Красю, – вона швидко наказала, що треба зробити. Кілька слуг помчали до Застави по сокири.
Понамка спитала про полоненого. Я підвів її, почала його допитувати. Але він говорив те саме, що і мені. Дивився на Понамку зверхньо. До першого удару правою. Гепнувся і одразу почав поважати. Навіть намагався улещати. Я все одно тримав його під прицілом, бо анітрохи не довіряв. За деякий час прибув загін з хутора Соломахи. Два десятки паничів і до півсотні джур. Паничі з автоматами. Виявилося, що в них на всіх куренях була сучасна зброя. Понамка пішла їм назустріч. Паничі зістрибнули з коней, почали бігати навколо трупів загиблих братів. Аж ричали від гніву. Ледь не вбили полоненого, у мене забрали зброю, бо я ж слуга, а пістолет не можна брати навіть джурам.
До вечора прибули загони з прикордонних башт, куренів Білика, Деркача, Мухи та Горба. Тіла загиблих паничів сховали у прохолодних підвалах Застави. Чекали на паничів зі всієї Січі. Шепотілися, що таких величезних втрат Січ ще не зазнавала. Спочатку битва з дикими, тепер ось ця бійня на Заставі. Я був дуже зморений, спитався у Понамки і пішов спати.
