Химери Дикого поля - страница 80

– То багато нашого брата загинуло?

– Багато, – старший аж зітхнув.

– Ох ти ж, Господи. То дикі, то ця напасть. Ну нічого, Січ все витримає, бо вічна вона, і з нами Ісус Кривавий, – панич чутно вдарив себе ребром долоні по лобу, перехрестився. – Так, що ви тут привезли?

Ходив панич між ярмами, роздивлявся.

– Якісь задохлики, що я за них вторгую. О, а се хто?

Мене боляче вдарила нога у чоботі. Я застогнав, але ані підніматися, ані дивитися, що відбувається, сил не було.

– Це слуга абшитований.

– Та зочив я, що не раб. А що він тут робить?

– Розсказ був продати. Нижлі чорним чаклунам.

– Хто розказав?

– Пан Сокіл.

– Дивно се. Коли слуга завинив, його страчують, якщо ні, тримають при службі. А тут продавати пригнали…

– Що мені розсказано було, те я і передав, – сумирно пояснив старший.

– Овшем. Але все одно дивно якось. Ти курінний слуга чи комусь служив? – панич ще раз вдарив мене носаком.

Я хотів відповісти, та тільки захрипів, бо горло так пересохло, що язик до піднебіння приклеївся.

– Чому він хрипить? Німий, чи що? – спитав панич.

– Води хоче. Зараз, – старший полив мені в рот трохи води з бурдюка. Я ковтнув жадібно, трохи промочив горлянку.

– Я пана Набоки слуга, – зміг прохрипіти.

– Набоки? Того самого? – здивувався панич. – Який звитяжив у борні з дикими?

– Того самого, – кивнув я.

– А де ж твій пан зараз?

– У башті самотності. Чекає, коли прийде до тями пан Непийпиво і розповість все, як було.

Я відповідав, а панич на мене дивився уважно.

– Відв’яжіть його, залиште тут, а рабів на продаж, – наказав нарешті.

Мені розв’язали руки, зняли ярмо. Я вже було зрадів, коли панич наказав одягти на мене ошийник. Важкий, залізний, з довгим ланцюгом, припнутим до залізного кілка, вбитого в землю.

– Лежи і аже не посягни згонзити, бо за це тут карають страшно.

– Слухаюсь, – поспіхом прохрипів я.

– Напрод! – крикнув панич і поїхав разом зі слугами та рабами.

Я лежав на землі і сил не мав підвестися. Ноги тремтіли, слабкість по всьому тілу, серце аж заходилося. Пролежав досить довго, почали пекти ноги.

– Які люди! Оце так зустріч! – несподівано почув я знайомий голос, який пізнав одразу. Відкрив очі і побачив його! Того клятого Бар-Кончалабу, через якого ми з Понамкою опинилися на Січі! І от лежав я труп трупом, наче оклунок з дертю, а як побачив цього негідника, то одразу підхопився і з кулаками кинувся на нього. Хотів збити його з ніг і душити, гризти, бити за всі ті біди, які довелося тут пережити. – Спокійно, доходяго!

Я був виснажений дводенним бігом, то Бар-Кончалаба легко ухилився від моїх кулаків, вдарив ногою в живіт, потім звалив мене на землю долілиць, натиснув коліном в хребет, та так, що не міг я і сіпнутися.

– Лежи! Диви, який забіяка!

– Падло, я тебе урию, я тобі голову скручу, горлянку перегризу! Тобі не жити, не жити! – стогнав я, а Бар-Кончалаба все міцніше натискував своїм коліном. Здавалося, що хребет ось-ось зламається. – Припини! Припини! – заблагав я.

– А ти зайвого не свисти! – повчально сказав Бар-Кончалаба, та коліна не прибрав.

– Не буду, не буду!

– Ось так краще, – тиснути він припинив, але коліно не прибрав. – О, та ти, дивлюся, кар’єру зробив! У слуги вибився! Як це тобі вдалося? Я думав, що ти десь у Чорних печерах доходиш.

У відповідь я тільки стогнав, бо було дуже боляче. Нарешті Бар-Кончалаба вирішив, що урок може бути закінчено, і коліно прибрав.

– Ну, так що за диво тебе врятувало? – поцікавився він.

– Та диво. А ти чого ж не в Райгороді, чи куди ти там потрапити хотів? – спитав я, коли трохи відійшов від болі у хребті.

– Красю, тебе ж Красею звати? Так от, Красю, Райгород виявився складнішою справою, аніж я вважав. Хотів же на шарка туди потрапити, а виявилося, що дзуськи.

– А чого ж фіг, коли зовсім поруч були? Ми ж його бачили! – здивувався я. Хотів розмовами відволікти Бар-Кончалабу, а потім напасти і бити, аж поки дихатиме. Дуже вже я його ненавидів.

– Бачили, та тільки що саме? Не Райгород то був, а марево. Приземлився я добре, стропи перерізав і побіг до міста. Ось же він, омріяний Райгород, переді мною був. Добіг, а там ніякого Райгорода, кущі та болото. Марево звичайне. На яке ось таких дурників, як я, ловлять. Схопили мене і доправили сюди, на Торжище. Ось так. А ви чого ж не полетіли назад? – поцікавився Бар-Кончалаба.

– Та полетіли. Тільки дракон на нас напав. Пілота вбив, літак пошкодив, пальне стало витікати. Добре, що я на комп’ютерах багацько налітав, второпав, що і як, зміг дотягнули до кінця лісу. Сяк-так сіли у полі. Літак ущент, але ми більше-менш цілі. Коли паничі наскочили.

– Шефиню твою, мабуть, одразу в рабині? Гарна ж баба, білявка.

– Ні, Понамка в паничі вибилася.

– Та не бреши! Не може такого бути! – Бар-Кончалаба всадив мене на землю, зазирнув в очі.

– Може, бо як би я інакше слугою став? – посміхнувся я переможно.

– Паничем просто так не станеш!

– А хто сказав, що просто так? Вона, виявляється, кандидат спорту з фехтування була, на шаблях битися вміла дуже добре. І верхи їздити. Слуги її хотіли схопити, вона їх поклала. Джур теж, навіть кількох паничів. Інші здивувалися, більше не лізли, повезли нас до прикордонних башт, там подивилися, зарахували Понамку в джури і відправили на чудовиськ полювати. Ми там вбили кількох, навіть одного невидимого.

– Як це невидимого? – підозріло спитав Бар-Кончалаба.

– А так, що ото поруч він може бути, а ти його не побачиш. Тільки якщо кров присне, твоя чи його, тоді тільки чудовисько і видно. А ще в нього крила є, літає воно, може згори напасти, – розповів я.