Химери Дикого поля - страница 94

– Що се? – здивувався я і спитав у слуг, що сиділи під стінами.

– Бидляче вариво. Після других дзвонів їх вже не вабоють. Вони про те вєдають, то зараз вилазитимуть зі своїх схованок, жеби снєдати.

Я проїхав до куреня. Там вже смажилися кабани, перемовлялися паничі, приїхали перші джури.

– Ну що, скільки позискав? – спитав Дубогриз.

– Збився з ліку, – сказав я і показав свій кисет. Там було багато вух.

– До столу! – він показав куди.

Я побачив довгий стіл, за яким сиділо з десяток паничів. Перед ними стояли у черзі джури. Кожен приносив свій кисет і вивертав добуті вуха на стіл. Паничі рахували. Не всі вуха бралися до уваги. Зовсім дрібні вуха маленьких дітей змітали зі столу. Порахувавши, панич оголошував результат і записував смолою число на долоні джури.

– Два по десятку! Сім! Два десятки! Чотири по десятку! Дев’ять! Вісім по десятку! Сім! – поруч сиділи паничі, які записували результати, мабуть, щоб порахувати, скільки всього рабів було вбито.

Я вивалив вуха зі свого кисета. Їх виявилося одинадцять. Десять зарахували. Я відійшов, сів. Чув, як джури розповідають про полювання. Хтось помітив рабів, що ховалися під водою у ставку, хтось знайшов їх у купі сіна, ще один трусив рабів з дерева, наче яблука. Всі реготали, були збуджені і задоволені. До мене підійшла Понамка. Було видно її бліде обличчя. Вони присіла поруч.

– Як ти? – спитала тихо.

– Треба валити, – відповів я теж тихо. У цьому закутку наче нікому було підслуховувати.

– Ти можеш стати паничем…

– Вони вбивали дітей. І жінок. Усіх рабів. Я не хочу тут залишатися.

Вона мовчала.

– А ти, Понамко, ти хочеш? – спитав я.

– До цього вечора хотіла. Тут все просто і зрозуміло для мене. Тут цінується хоробрість та сила, а не хитродупість, як у нас. Але тепер… Не знаю.

– Я все для себе вирішив.

– Ти можеш…

– Я валитиму. При першій-ліпшій нагоді. Краще здохну, але тут не залишуся.

– Я поговорю з Непийпивом.

– Ні. Він накаже стратити мене, і все. Нікому нічого не говори. Просто треба якось опинитися на Заставі.

– Завтра ми їдемо туди.

– Мені можна з вами?

– Я попрошу за тебе.

– Добре, – кивнув я.

До нас підійшов молодий джура. Весь у крові. Показав Понамці кисет.

– Сім по десятку! Тільки дорослих! – похвалився він. Понамка знайшла сили посміхнутися. Кивнула головою. Джура пішов здавати вуха. Хлопчик з тих, які їй подобалися. Стрункий, високий. Може, Понамці дійсно краще було залишитися тут? Вона любила змагання, ненавиділа схиблену та гнилу українську дійсність, де успіху досягали майже виключно хитродупі покидьки. А тут вона – панич, тут вона може битися та їсти, робити свої найулюбленіші справи. Мені важко буде без неї, але якось виживу. Нехай вирішує сама.

Вже коли почало світати, до куреня повернулися останні джури. Сказали, що раби вийшли зі схованок, поснідали і сховалися у сараї. Джури доповідали, що рабів залишилося дуже небагато. В деяких сараях зовсім нікого, в інших по десятку, по два. Один з джур сказав, що вбив якогось раба, у руках якого була шабля.

– Він торгнувся на мене з засажки, я ледь встиг відбити удар, зарубав його. Ось шабля. Джурська.

Порахували джур. Виявилося, що не вистачає трьох. Ніхто не здивувався. Кожної Великої крові гинуло кілька джур. То через нещасні випадки, то через рідкісні випадки спротиву рабів. Слуг послали шукати тіла. Невдовзі вони привезли вбитих джур. У двох – пробиті голови, у одного зламана шия, мабуть, впав з коня. Ніхто нічого не запідозрив, і Непийпиво проголосив бенкет. Всі посідали за столи, я був з джурами і їв смажене сало та пив пиво. Бенкет тривав до обіду, а потім всі повлягалися спати. Вночі мені снилася кров, перерубані горлянки і відрізані вуха. Багато.

Розділ 13
Я – полководець

Я прокинувся ще вночі. Вийшов у двір куреня, побачив, що сторожа чергує на стінах і біля воріт. Яка б гулянка не була, а про безпеку на Січі не забували. Попросив у слуг чаю. Заради мене вмить повісили на вогонь чавунок і швиденько нагріли воду. Заварили, потім налили у кухлик. Вже допивав, коли підійшов якийсь слуга, сказав, що він тепер служить Набоці.

– Мій пан наказав передати, що як тільки світатиме, поїдемо на Заставу. Жеби ти був готовий.

– Добре? А де пан зараз?

– Сидять з Непийпивом.

Я пішов ще трохи поспати, але не спалося. Відчував себе дуже погано. Так само, як колись у колонії. Тікати звідси будь-як, аби тільки не залишитися. Тікати чим швидше, тим краще! Тікати! З цих кривавих країв. Як не було погано в Україні, але там мене не примушували вбивати. Там не було стільки крові. Дістатися до Застави і там вже вигадати, як втекти.

Я остаточно все вирішив ще до того, як сів на коня і ми поїхали. Непийпиво, Понамка, я, двоє слуг і ще кілька мулів, навантажених документами Непийпива. Проїздили біля порожніх сараїв. Понамка спитали, де раби, які вижили.

– Всіх, хто вижився, зібрали в один сарай. А спорожнілі сараї заселять бидлом з іних куренів.

– І багато вабоєно було?

– Біля п’яти тисяч рабів. Скільки треба.

– А скільки треба?

– Жеби бидла не більше, аніжелі сто на одного панича. А їх було більше. Зле то, тому зчинили Велику кров.

В одному місці побачили, як раби копали глибоку яму.

– Сюди скидатимуть трупи бидла, жеби від них не було вроду, – пояснив Непийпиво.

Ми їхали далі. Вже недалеко біля кордону з куренем Соломахи почули дивний скрекіт.

– О, дивіться, мала залізна птаха! – скрикнув Непийпиво і вказав на невеличкий літачок, що летів над нами.

– Красю, що це? – спитала Понамка, яка знала, що я цікавлюся різними літаючими об’єктами.