Оповіді визволителя - страница 14

Потрапивши в білястий туман хлорних випарів, новий арештант захлинувся в першому нападі кашлю. Його очі переповнилися сльозами. Він безпорадно мацав рукою в порожнечі, намагаючись знайти стінку.

Ми не були благородними лицарями, і прощати його у нас не було ні найменшого бажання. Можна сказати, що бити безпорадну, осліплу на час людину недобре, та ще в той момент, коли вона не чекає нападу. Може бути, це і справді недобре для тих, хто там не сидів. Ми ж розцінили появу конвойного як подарунок долі. Та й бити ми його могли тільки тоді, коли він був беззахисний. У будь-якій іншій обстановці він розкидав би нас, як кошенят, надто вже був мордатий. Я пишу, як було, благородства в мені не було ані на гріш, приписувати собі високі душевні пориви не маю наміру. Хто був там, той зрозуміє, а хто там не був, той мені не суддя.

Артилерист вказав мені рукою, і коли високий електронік випростався між двома нападами кашлю, я з розмаху садонув чоботом йому межи ніг. Він завив нелюдським голосом і зігнувся, присідаючи, і в цей момент артилерист з усього маху хряснув чоботом прямо по його лівій колінній чашечці. І коли той забився в судомах на підлозі, артилерист, вловивши момент видиху, пару раз влупив йому ногою в живіт.

Від різких рухів всі ми наковталися хлору. Мене знудило. Артилерист захлинався. Конвойний пластом лежав на підлозі. Нам не було абсолютно ніякого діла до нього.

Мене знову знудило, і я абсолютно чітко зрозумів, що пробути в цьому світі мені залишилося зовсім недовго. Мені нічого не хотілося, навіть свіжого повітря. Стіни камери здригнулися і пішли навколо мене. Здалеку приплив брязкіт замка, який відкривали, та мені було абсолютно все байдуже.

Відкачали мене, певно, швидко. Повз мене по коридору потягли конвойного, що й досі не оговтався. І мені раптом стало нестерпно шкода, що, прийшовши до тями на нарах, він так і не зрозуміє того, що з ним сталося в 26-й камері. Я тут же вирішив виправити ситуацію і добити його, поки не пізно. Рвонувся всім тілом, намагаючись схопитися з цементної підлоги, та з цього вийшла лиш жалюгідна спроба ворухнути головою.

— Ожив, — сказав хтось прямо над моєю головою, — нехай ще трохи подихає.

Артилерист був уже на ногах, його нудило. Хтось зовсім поруч вимовив:

— Наказ міністра оборони, він уже офіцер!

— Наказ міністра прийшов сьогодні, а підписаний ще вчора, — заперечив другий голос, — значить, амністія поширюється тільки на термін, що він відбував вчора. А сьогодні, вже ставши офіцером, він отримав новий термін від заступника командувача округом. І амністія міністра на новий термін не поширюється.

— Ах, чорт. А коли з такої нагоди до заступника командувача звернутися? Випадок же незвичайний!

— Так заступник його в очі не бачив, вашого новоспеченого лейтенанта. Це дружина самого розпорядилася. А сам — він на з’їзд партії гайнув. Не підете ж ви до неї просити!

— Це вже точно! — Погодився другий голос.

— А відпустити його під амністію міністра ми не можемо: коли вона завтра з перевіркою нагряне, всім голови відкрутить!

— І це точно.

Сталося так, що, поки наш артилерист чистив каналізацію, міністр оборони СРСР підписав наказ, за яким артилерист і ще двісті щасливців з курсантів перетворилися на лейтенантів. Наказ міністра в цьому випадку є відпущенням усіх гріхів. Та поки наказ йшов з Москви, наш артилерист встиг дістати новий термін, нібито від заступника командувача Київським військовим округом. І ніхто нічого зробити не міг.

Однак тепер артилерист був офіцером, і місце його — в офіцерському відділенні, яке відгороджене від загального високою стіною. Ми обнялися як брати, як дуже близькі люди, що розлучаються навіки. Він сумно посміхнувся мені і як є, забруднений екскрементами дружини майбутнього Головнокомандувача об’єднаними збройними силами країн-учасниць Варшавського Договору Маршала Радянського Союзу І.І.Якубовського, вже без конвою пішов до залізної брами офіцерського відділення.

* * *

Того ж дня в столиці нашої Батьківщини місті-герої Москві під гуркіт овацій тисяч делегатів і наших численних братів, що з’їхалися з усіх кінців світу, в Кремлівському палаці з’їздів почав свою роботу XXIII з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, з’їзд черговий і історичний.

З того дня Комуністична партія Радянського Союзу більше нічого урочисто не обіцяла нинішньому поколінню радянських людей.

Ризик

1

Здається, що політзаняття на губі — найкращий час. Сиди собі дві години на табуретці, сопи і байдикуй. Бо ж кращого розслаблення, кращого відпочинку й не придумаєш.

Та це так лише здається.

Такі думки можуть прийти тільки в голову того, хто на губі не сидів, хто не попереджений заздалегідь про те, як себе на цих самих заняттях тримати. Вся та уявна простота для губаря малодосвідченого виливається купою неприємностей. Потрапивши на політзаняття вперше, губар безмірно тому радий, та варто йому відволіктися на мить, варто лише на секунду забути, де ти, чому і навіщо знаходишся — ось біда й підкралася.

Виснажений безсонням, моторошним холодом, вогкістю, голодом, непосильною працею, постійними приниженнями і образами, а головне, очікуванням чогось страшнішого, організм, заспокоївшись і трохи зігрівшись, розслабляється миттєво.